Володимир Кривенко - Монгольськими шляхами (вибране)

Приходжу вранці в вагончик, де забрались на «п'ятихвилинку» всі три бригади. Представляюсь, знайомлюсь з бригадирами:

– Орлов…

– Воронов…

– Воробйов…

Здивований таким дивним орнітологічним збігом прізвищ, не знаходжу нічого розумнішого, ніж ляпнути:

– Оце в КУРЯТНИК попав…

Колеги мої майбутні мали добре почуття гумору і не тільки не побили мене, але посміявшись, навіть, не образились…

Так, чи то з моєї легкої руки, чи то з дурної голови до електромонтажних бригад приліпилась узагальнююча я назва – «КУРЯТНИК»… Артеменко, почувши цю новину, запропонував нашому електротовариству свої послуги – намалювати герб на фронтоні вагончика – три квочки на яйцях… Це вже було занадто і йому не дозволили…

– Женя! – покликав Артеменко мого бригадира Орлова. – Ти чому не розповів своєму підлеглому про ті три умови, за яких можна вважати, що закордонзавдання успішно виконано і можна додому повертатись?

– Рано йому ще все знати! От, нехай спочатку першого тайменя зловить, тоді і про інші умови довідається… – посміхаючись, відповів Женя.

– Ну, от мені ще, знайшлись макаренки-сухомлинські! – покрутив головою Артеменко, – які ви нудні з вашою педагогікою! Пішли рибалити, бо сонечко, он, сідає! Сонце, й справді, вже поволі занурювалось в завмерлі хвилі далеких сопок, фарбуючи густим багряним кольором і сніг, і кригу, і без того червоні, обличчя друзів.

– На мороз! – знову констатував Артеменко.

– Та, тут взимку, яке завгодно сонце – на мороз, – не погодився я.

– А червоне сонце – на лютий мороз. – Підтримав Артеменка Орлов.

Вранці милувався я дивовижною красою дерев порослих обабіч невеличкого струмка – єдиної «водної артерії» в околицях нашого містечка. Мороз, опушуючи кожну непоказну гіллячку крижаними веселковими діамантами, перетворював їх на коштовні вироби мистецтва, дбайливо вкладаючи їх в оксамит блакитно-смарагдового неба.

А зараз, в прощальному промінні зникаючого сонця, по-дівочому чиста, ранково-денна паморозь почала зловісно виблискувати краплинами крові…

Дивне поєднання теплого червоного кольору з крижаним холодом збивало з пантелику, – якось не вірилось що червоне може бути таким холодним…

Лід Селенги виблискував кривавими сполохами, між якими, наче по розпеченій вулканічній лаві, поступово віддаляючись, йшла кирил-гаврилівська четвірка.

– Ну, чого чекаємо? – запитав Артеменко. – Як вчив нас наш мудрий вождь і вчитель Кирил-гаврил: – «риба не дівка, чекати не буде!» І ткнувши, по-кирил-гаврилівськи, пальцем в мене, Орлова і «звєньєвого» Мишка Бурлакова, наказав:

– Ти, ти і ти! – і заклично змахнув рукою. – За мною!

– Отак народжуються тирани-диктатори! – пробурмотів Мишко і ми ланцюжком рушили на лід. Глянувши під ноги я з жахом побачив крізь кришталево прозорий лід, як швидка течія тріпоче донну траву…

– Мабуть з-за швидкої течії, незважаючи на лютий мороз, тут багато промоїн. Недовго і під лід шубовснути, а течія миттю «додому», без віз і митного огляду, в Байкал доставить… – Потрібна мені така риболовля? – подумав я, – краще якось підстрахуватись! – і повернув до берега.

Берег Селенги, наче той лісосклад, був окреслений мало не метровим валом принесених весняно-осінніми повенями чагарників та цілих стовбурів дерев. Вибравши дебелу чотириметрову жердину і поклавши її на плечі, я вже сміливо пішов навздогін нашій групі..

Хлопці, обережно ступаючи по слизькому, йшли за Артеменком. Мишко, озирнувшись, побачив мене з додатковим вантажем і замахав руками:

– Та кинь ти свою дровиняку! Тут кругом палива досхочу, а ти ще з собою тягнеш!

– Та я ж не для багаття, відповів я, он, лід який тонесенький, весь в промоїнах, навіть камінці і травку добре видно… Мишко розреготався, аж за парою обличчя зникло.

– Тонесенький??? Ой, не можу! Хлопці, ви чули? Та під тобою ж метр, як не більше, льоду! Тут найважчий танк вільно проїде!

– Десь, може, й метр, – пробелькотав я, а от, в промоїнах…

– Яких ще промоїнах? То вода тут така «первозданна»! Чистіша за гірський кришталь! Кинь, кажу, свою дровиняку! Будеш бити лунку – сам впевнишся.

– От впевнюсь, тоді і кину – з недовірою відповів я. – Дуже, якось, під льодом до Байкалу плисти не хочеться…

– Та, хай несе, – підтримав мене Орлов, – потім буде що згадати, з чого посміятися…

Пройшовши кілька сотень метрів туди, де Селенга круто вигиналась, трохи сповільнюючи свій біг, Артеменко зупинився і сказав: