Володимир Кривенко - Монгольськими шляхами (вибране)

– А гдє жє тє обіжєнниє товаріщі, которих ви защіщаєтє?

– Понімаєтє, БиларЕмазаєвич, оні… – і я замовк, не маючи сил продовжити… В очах Консула блиснула лукава посмішка:

– Я пАнимаю! А ви, товаріщ Крівенко, пАнимаєтє?

Наче свіжим вітерцем овіяло мене і, мимоволі, прийнявши стійку «струнко», я випалив:

– Так точно, Билар Емазаєвич, – понімаю! Уже понімаю!

Билар Емазаєвич вийшов з-за столу, потиснув мені руку.

– Харашьо, что пАнимаетє! Жєлаю вам, таваріщ профорг, успєхов в НАШЄМ нєлёгком трудє!..

…Жодного приниження, докору за марно витрачений час! Короткий, стислий, по-батьківські доброзичливий натяк, який я запам'ятав на все життя.

На наступних зборах, вже в присутності Анатолія Івановича, я взяв слово, побіжно змалював подію і заявив, що віднині жодної скарги не буду розглядати, якщо вона не буде подана мені в письмовому вигляді, з підписами, у двох екземплярах…

«Новосели» гнівно зашуміли, але Анатолій Іванович підтримав мене, сказавши, що і він, також, буде розглядати скарги лише в письмовому вигляді.

До кінця відрядження конфлікти були, різні порушення, навіть, бійки були, але скарг – жодної!

А щодо наших стосунків з групою експлуатації, то вони, дивним чином, змінились в кращу сторону.

Певен, Билар Емазаєвич, все ж, виділив кілька хвилин свого часу і для наших опонентів…

Зима давно вже вступила в свої права і по-хазяйські, як і кожна пора року, прикрасила підвладне їй царство на свій смак.

Навесні, влітку та восени сопки тричі на місяць міняли свій колір. Яскраво-зелений весняний наряд змінювався на жовто-блакитний від мільйонів квіток блакитного та жовтого сну, який поступово-непомітно перетікав в чисто блакитний від незабудок, жовтогарячий від кульбабок, фіолетовий від іван-чаю і так, перебравши всі кольори веселки, в решті-решт, перетворювався в сірувато-бурий.

А, от, зараз, сопки засинають. Тільки вітру не до сну. І вдень і вночі він дбайливо розчісує бурі спини стомлених сопок, готуючи їх до примірки нового зимового наряду.

І ось, нарешті, одного ранку свіжий і пухкий перший сніг вкриває сопки розкішною королівською мантією, з якої горностаєвими хвостиками стирчать деінде самотні вічнозелені ялини. Стародавні сопки неначе молодіють, втішаючись новим зимовим нарядом. Сніг виблискує мільйонами коштовних самоцвітів. Він не білий, як у нас. Він весь насичений мерехтливим райдужним сяйвом. Краса невимовна, а особливо казкова вона на кризі річки. На перекатах річка промерзає до дна. Течія ріки спиняється, але «Той, Хто Греблі Рве» власну свободу цінить понад усе, з гуркотом гарматного пострілу розриває він льодові пута і вода з хмарою пари виривається зовні. Пара дивним чином осідає на кригу, утворюючи химерні рослини заввишки з пів валянка. Можна розглядіти і стебла, і мережене листя, і бутони і, навіть, крижані квіти, схожі на троянди. Все це мерехтить веселковим різнобарв'ям. Мерехтить веселковими іскорками і саме повітря. Треба йти, але, якось, ніяково топтати ногами таку красу. Аж душа болить, а йти треба…

А який феєричний вечеровий захід, а які світанки!!!

Уявіть глибоке густо-синє небо з золотим місяцем. Зелено-брунаті, з сніговою сивиною на скронях скелі, а з ними, палахкотіючий в півнеба схід сонця. Лимонно-жовті, смарагдово-зелені, помаранчеві, вишнево-червоні, кольори, невловимо переливаються з одного в одне. І музика… ледве відчутна, але могутня і всеосяжна, що камертоном відлунюється в душі. І спілий хруст свіжого снігу під ногами, і мерзлякувате тремтіння ковили і чорні силуети оголених самотніх дерев на фоні феєрії кольорів розквітаючого нового дня…

Якщо чесно, то і на риболовлю, вдаючи з себе завзятого рибалку, їздив я не стільки за здобиччю, скільки за тією первісною красою.

І все ж, як то кажуть, – кесарю кесареве, але і про риболовлю слід щось сказати, бо як з пісні викинути куплет – не та вже пісня буде…

Ерденет розташовано вдалині від небагатьох водних артерій Монголії, і тому, щоб потрапити на риболовлю, треба одержати «бічиг» – дозвіл на таку поїздку за межі нашого містечка. «Бічиг» – теж не з дерева падає… Його треба ще заслужити звитяжною працею і зразковою поведінкою… Зразковою поведінкою похвалитись я не міг, бо наладка привчила мене, що найвище моє начальство – то моє власне сумління, отже регулярні суперечки з безпосереднім начальством, давали мені мало надій на його прихильність… І все ж, світ не без добрих людей. Часом, друзі-монголи, запрошували мене на риболовлю і без всяких там «бічигів», а часом, траплялись інші нагоди. Дещо про це я вже розповідав в нарисі «Дороги».