Володимир Кривенко - Монгольськими шляхами (вибране)

А вони… – не важко уявити… Довелось їм «у сірка очі позичаючи», надокучуючи нам примітивними питаннями на кшталт «Що? Де? Чому?»…

Ну, то було ще попереду, але повернемось до Консульства.

Після коротких перемовин Анатолія Івановича з вахтером на «прохідній», проходимо в зал засідань, розміщуємося на кількох передніх рядах. На невисокому подіумі стоїть стіл під червоним сукном, поруч трибуна. Входить Генеральний Консул Кабалоєв з двома секретарями Консульства. Хмара сивушного перегару негайно огортає їх… Окинувши уважним поглядом одутлуваті пики «новоселів», Генконсул злегка потяг носом. Презирлива посмішка торкнулась його губ, але, опанувавши себе, Кабалоєв, з помітним кавказьким акцентом, промовив кілька вітальних слів, побажав міцного здоров'я та трудової звитяги, а потім, передавши слово помічникам, покинув зал засідань. Помічники, відчувши дух рідного середовища, години дві наввипередки, розливались солов'ями, переповідаючи нам вже в восьме, якщо не в десяте, московські страшилки, намагаючись перелякати нас, напівсонних, дивною, незворотною карою за, можливо, вчинені в майбутньому, провини:

– «ВИСИЛКОЮ НА БАТЬКІВЩИНУ ЗА 24 ГОДИНИ»…

Як в тюрму, чи концтабір…

Цікаво, вони, хоч самі, розуміли, чим лякають, і які викликають аналогії?

Нарешті закінчився і цей «цирк на дроті». Розбудивши деяких поснулих, мабуть з переляку, «новоселів», ми, з полегшенням, покинули Генконсульство.

– Ну, то що, вистава закінчилась, і що далі?

А далі на нас чекало ще одне міні шоу:

Наш майбутній парторг Василь, раптом дзиґою закрутився на сходах Консульства і, кліпаючи очима в усі боки, широко розчипирівши руки, залементував:

– Де? Де?? Ну, де ж вони? Де???

– Хто, Василю? Кого ти звеш, кого шукаєш?

– Ну, тих шукаю, хто хоче мене купити!

Гальо! Буржуї! Я тут! Недорого віддамся!..

Налітай! Першим-скидка!

…Так, до кінця відрядження нас ніхто і не купив…Навіть спроб не було… А московські клерки з таким захватом, з таким знанням справи розповідали, наче заздріли нашим потенційним можливостям пірнути в заморське доларове болото…

А наостанок не можу не висловити кілька слів вдячності за наданий мені урок мудрості Генеральним Консулом Кабалоєвим Биларом Емазаєвичем.

Це сталось вже пізньої осені в самий пік налагоджувальних робіт на харчокомбінаті. Я тоді вже був обраний профоргом групи і мені доводилось вирішувати-узгоджувати силу-силенну суперечок, як між членами нашої групи, так і між нашою групою і групою експлуатації, керівництво якої, чомусь щиро вважало нас своїми наймитами, і акти здачі в експлуатацію не припиняли їх намагання перекласти свої обов'язки на наші плечі. Дійшло до анекдотичної ситуації, коли двох наших налагоджувальників, звинувативши їх в аварії, що сталась з-за недбалості оператора, замкнули на ніч в цеху з вимогою ліквідувати аварію… На той час, Анатолій Іванович був у відрядженні в Улан Баторі, отже проблему довелося вирішувати мені. Перемовини з керівництвом експлуатації результатів не мали, отже, «під тиском громадськості» довелось мені звернутися до нашої верховної влади – Генконсула Кабалоєва Билара Емазаєвича.

Билар Емазаєвич уважно вислухав мене і, погортавши записничок справ, запросив мене і двох моїх підзахисних до себе для вирішення питання «на завтра о 12.43»… Я радо подякував, хоч і був здивований незвичайним часом призначення: – не 12.00, не 12.30, навіть, не 12.40, а саме 12.43!!!

До хлопців я біг, як на крилах летів – повідомити про майже вирішену проблему наших стосунків.

– Завтра усі разом, о 12.43, йдемо до Кабалоєва, ви ще раз розкажете про наші стосунки з групою експлуатації і останню вашу пригоду. Моє повідомлення у підзахисних ентузіазму не викликало:

– Ми для чого тебе профоргом вибирали? Щоб за тебе всю твою роботу робити? Ти не зміг Кабалоєву усе до ладу пояснити, а тепер нас підставляєш? Підеш завтра сам, та й все і поясниш йому ще раз! І не треба нас за лохів тримати…

Мені просто забракло повітря, я стояв, наче під крижаною водою з брандспойта… Кого я взявся захищати? Боягузів-слимаків?

Не йти до Кабалоєва – не можна. Йти треба, але з чим? Що сказати? В тяжких роздумах пройшла ніч. Побратими мої радили сказати «все, як є», але ж це мало б вигляд самохизування: – он, мовляв, який я сміливий та правдолюбивий, а мушу захищати хробаків безхребетних, нездатних самотужки захистити свою честь і гідність…

Так нічого й на вирішивши, о 12.43 відкрив я двері кабінету Кабалаєва. Привітався. Билар Емазаєвич підвівся зі свого місця, відповів на привітання і, ковзнувши поглядом по закритим дверям за моєю спиною, запитав: