Володимир Кривенко - Монгольськими шляхами (вибране)

– Минулого разу ми тут славно порибалили, сподіваюсь, не все виловили, щось мало залишитися. Крутіть, хлопці, лунки, а потім, он там, на пісочку табір з вогнищем влаштуємо. Ми розбрелись поперек русла, я витяг з чохла свою, зроблену з автомобільної ресори плішню і заходився «впевнюватись» в танкобезпечній товщині криги.

В Києві мені не раз доводилось брати участь в зимовій риболовлі і я вважав себе більш-менш досвідченим рибалкою, але тут все було інакше. Мій Київський досвід тут явно не годився. На Дніпрі, перед тим, як пробити 15 сантиметрову товщу льоду доводилось кілька раз вигрібати ківшиком льодяну крупу з лунки. Тут же – навпаки, 40° мороз вніс суттєві корективи не лише в товщину криги, але і в її якість; від кожного удару крижані уламки, наче скло, вилітали з лунки на значну відстань і лунка довго була вільна від крижаного крошева, хоч глибина її сягала вже більш, як півметра…

Вже сутеніло, глибина лунки в «промоїні» ховала в собі більшу частину плішні, а водою «і не пахло»… Моя «ватяна дублянка» з шапкою-ушанкою давно вже лежала на кризі поруч з непотрібною вже жердиною, піт застеляв очі, пара валила з мене, як той дим з колісного пароплава… Ледве встиг я подумати: «нема диму без вогню», як з'явився і вогонь; від чергового удару в лунці щось скреготнуло, и з-під жала плішні блиснув снопик іскор…

– О mamma mia! Puerto Carambassimo!! Rasperehromel-copel tvoju termoparu!!! (специфічні словосполучення, що не перекладаються.) – Заголосив я.

– Земля!!! – радісним криком, наче матрос з щогли колумбової каравели, відізвався Артеменко.

– Дно… – глухо погодився я, відчуваючи, як навалюється мороз і втома. Вочевидь, не мій день сьогодні. На копання другого такого шурфу сил вже явно не вистачить, та й темно вже.

– Не журись, козаче! – знову подав голос Артеменко. Поки ти там «самовпенювався» в промоїнах, я тобі, ось тут, буром прокрутив лунку. Так, що настроюй свою донку, та й пішли вже на берег багаття «для сугреву» робити.

Отакі вони, мої колеги; їх життя премудростям життєвим вчило і вони, не насміхаючись, по-доброму, новачків життям життю вчать, передаючи свій досвід…

Ми перегородили русло Селенги своїми лунками, зарядили донки хвостами від хека, прикрили лунки шматками пінопласту від морозу лютого, та й пішли на берег влаштовуватись на ніч.

Як я вже казав, Селенга тут робила крутий поворот, отже палива для нашого багаття було набагато більше, ніж в місці нашої висадки. Я запропонував, було, не морочитись з вирубуванням гілляк для багаття, а просто підпалити найбільший залом, але хлопці рішуче відкинули мою пропозицію з двох причин: по-перше – минь, або налим, – дуже сторожка риба і, якщо побачить, не те, що відблиск багаття, а, навіть, спалах сірника – все! – Прощавай риболовля… А по-друге, – що залишимо іншим, або й самим собі, на наступний раз? Головешки та попіл?

Важко було не погодитись, и ми, з Мишком, при світлі карбідного ліхтаря, озброєні сокирами, розпочали заготівлю дров, а Артеменко з Орловим, знайшовши западину на березі, звідки світло від багаття на лід не попадало, взялися влаштовувати кострище. Мороз виявився таким лютим наглядачем і розпорядником робіт, що хвилин за 15 наших зусиль, вогнище запалало, і ми вже змогли трохи відігріти задубілі, навіть в теплих рукавицях, руки. Добряче відігрівшись, ми наносили ще палива, щоб на всю ніч вистачило і, всівшись на, завбачливо припасені Мишком, шматки пінопласту, взялися за вечерю. Спочатку їсти не хотілося, але аромат розкритих, та підігрітих на багатті консервів розбудив вовчий апетит. Був у нас і спирт, але пити його не стали, бо на такому морозі це небезпечно, а от чаю на воді з розтопленої криги напилися досхочу і, нарешті, розслабились, очікуючи часу ночі, коли можна було вперше навідатись до наших лунок.

Недовго тривало наше розслаблення, бо непосидючому Артеменку закортіло перевірити, як влаштувались інші, і він запропонував кинути жереб, щоб хтось лишився біля речей та багаття, а інші мали змогу «прогулятись» з ним. Жереб кидати не довелось, бо Женя з Мишком відмовились, вважаючи таку «інспекцію» безтактною, а я, вже стовідсотково впевнений в міцності криги, з радістю погодився.

Вийшли на лід. Після яскравого полум'я очі довго не могли призвичаїтись до огорнувшого нас морока. Якийсь час йшли майже навпомацки, тримаючи курс не ледь помітний червонуватий відблиск багаття на далеких скелях.

– Здається, то ставка нашого ясновельможного хана Кирила, – висловив припущення Артеменко.