Володимир Кривенко - Монгольськими шляхами (вибране)

Навіщо я їду? Ну, скільки можна самостверджуватися? – Кидати себе туди, де вже чим-чим, а відпочинком і не пахне, але коли ми робимо те, що хочемо… Є невблаганне, жорстке, і кротке, як постріл, слово ТРЕБА…

А ось чому треба, навіщо треба, кому треба – це вже зовсім восьме питання.

Налагоджувальні роботи в Ерденеті були проведені на «відмінно» і закінчені на півтора місяці раніше встановленого терміну. Півтора місяці чесно заслуженого відпочинку, як компенсація за шість місяців монтажних і чотири з половиною місяці налагоджувальних робіт від 8 ранку до 22 вечора, майже без вихідних. Ми мали повне право на такий відпочинок, але в цьому випадку з «насидженого» місця мене зірвало не самоствердження, а сором за московських «братів по розуму», які нам, «периферійцам» надали периферію – (Ерденет), залишивши собі, природно, хоч і монгольський, але центр (Улан-Батор). Не для того, звичайно, щоб дивувати монголів звитяжною працею, а лише з-за невгамовного власного гонору… І от, результат:

– Термін контракту завершився, а робота… – і кіт не валявся…

Їду, гнаний здивувавшим мене самого, невідомо звідки взявшимся, почуттям патріотизму, величезним бажанням, хоч трохи, поліпшити негативне враження що було ними успішно створено… Усвідомлюю, що нічого особливо істотного в цю справу я не внесу, але стояти осторонь – мовчазно погодитися з існуючим станом, або того гірше – мати нахабство критикувати ледарів і алкашів, нічого конкретного між тим не роблячи…

Отже, здається, їдемо. Дали ЛАЗ, шофер похвалився, що задраїв люки теплосистеми з нагоди наближення літа і тому будемо їхати відмінно, як білі, хоча без опалення, але без пилу. Пил – бич монгольських доріг. З цим явищем я дуже добре знайомий. Поїздки на КАМАЗах по монгольському бездоріжжю запам'ятаються мені назавжди. Густі клуби пилу, який, всупереч відомим законам аеродинаміки втягуються в КАМАЗівський фургон з боку дверного отвору-лазу заднього борту і викидається, ґрунтовно відпрацьовані нашими легенями через віконце над кабіною… така тут дивна аеропилодинаміка…

Прощальні напучування проводжаючих, останні побажання, рукостискання, і ось залишилися позаду, що вже стали такими рідними, вулиці Ерденет.

Їдемо, нарешті-таки їдемо! Але, схоже, – рано радіти.

За 30–40 хвилин температура за бортом стала стрімко падати. Термометр підвішений на зовнішньому кронштейні дзеркала заднього огляду показував -15 °C. В салоні було не на багато тепліше…

Пішов сніг, з кожною хвилиною він ставав все густішим і густішим. При видимості в 70–80 метрів ми насилу, по сильній ожеледі подолали найнебезпечнішу ділянку шляху – перевал.

У монгольських водіїв традиція: – на всіх перевалах існує гурій – величезна купа, складена з каміння, автопокришок, спотворених шматків машин, яким не пощастило та іншого підручного сміття. У вершину гурія встромлено одну, або кілька жердин, до яких водії прив'язують білі та кольорові стрічки, ганчірочки, кидають монетки – дякують своїм богам за благополучну дорогу. Ми не зупинилися, щоб підтримати традицію і ледь не поплатилися життям…

Після перевалу дорога крутим серпантином пішла вниз, повалив суцільний сніг, видимість впала до 10 метрів, вітер досяг ураганної сили. Автобус кидало вітром по ожеледі як порожню коробку з-під черевиків. Я сидів на кріслі «другого пілота» поруч з водієм, яке зайняв спеціально для того, щоб подивитися, що таке Зуун-Хара, де я мав провести ще один рік, але вже з сім'єю і був свідком, як ми двічі, завдяки миттєвій реакції водія уникнули катастрофи, а точніше – вірної загибелі:

– Попереду, в сніговій круговерті позначилася темна смужка, – вибоїна – подумав я, а водій раптом щосили, крутнув кермо вліво і тільки тоді, коли колеса машини промчали за півметра від краю дороги, що переходила в крутий кам'янистий схил, я зрозумів що через кілька секунд нас цілком могло б не бути… Втім, навіть, при «задовільній» зупинці, тобто, якби автобус, скотившись вниз не перекинувся, все одно це закінчилося б трагічно. Ураган давно вже видув з машини останні залишки Ерденетської весни. Всі теплі речі, які прослужили нам вірою і правдою в люту монгольську зиму, роздані друзям, або упаковані для від'їзду додому, залишилися в Eрденеті, а ми їхали в піджачках та плащиках. Пустельна траса не залишала жодних надій на порятунок. Багаття? А де ж його розвести? На ураганному вітрі? Чи прямо в салоні?

У Києві я все допитувався у мого друга Гени, бувалого полярника, що пройшов на лижах не одну сотню кілометрів по Чукотській і Таймирській тундрі, що таке «біла імла»… Тепер це не потрібно було пояснювати, вона оточувала нас. Складалося враження польоту крізь білу імлу внікуди. Якимось дивом не зірвавшись ще раз в прірву, ми все ж добралися до Хутула – крихітного містечка в степу, єдиною пам'яткою якого є величезна скеляста сопка посередині широкої долини. Містечко складався з десятка п'ятиповерхових будинків «хрущовського» типу, побудованого з-за великого цементного заводу, сировину для якого видобували тут же.