Володимир Кривенко - Монгольськими шляхами (вибране)

Хутул був нашим порятунком. Автобус зупинився між будинками, що, незважаючи на безпосередню близькість, були майже не видимі за ураганом і не могли служити нам захистом. Ми почали виходити з автобуса в льодову снігову круговерть і, немов парашутисти-десантники, по одному пропадали в ній. Аліко Накаїдзе виходив переді мною, і тільки-но ступивши на землю, а точніше на ожеледь, став швидко віддалятися. З боку його розчепіреної фігури, в надутим вітрилом куртці, долинуло: – Володя, дай мені свій чємодан, мєня уносіт!.. Я поставив свою важку валізу з книгами приладами та інструментами на лід і штовхнув її ногою. Валіза наздогнала Аліко, що вже почав, було, зникати за хуртовиною, і своєю вагою зупинила його ковзання. Так зі своєю сумкою і моєю валізою, як з рятувальним кругом, він здолав кілька десятків метрів до будинку, де знаходився адміністратор містечка. Обмерзлі, абсолютно осліплі від снігу, ми всією групою набилися в крихітну кімнатку – приймальню, де розморена в теплі, напівсонна панянка, не поспішаючи проідентифікувала нас і, махнувши рукою кудись в сторону того крижаного кошмару, про який і думати страшно було, сказала:

– Йдіть до 17-го бараку…

Всього – то метрів 250 треба було пройти, але чого це коштувало!.. Нас жбурляло на землю, кидало з боку в бік, позбавляючи останніх жалюгідних крихт тепла. Буквально навмання дісталися ми до гуртожитку і ввалилися в барак № 17, дивуючись, що десь на землі ще залишився куточок, де тепло і де не валить з ніг крижаним ураганним вітром.

І ось ми вчотирьох сидимо за столом в кімнатці, що нагадує купе поїзда, за тонкою, в половину цегли стінкою реве, виє і гуркоче ураган, а ми відтаюємо і насолоджуючись теплом, благословляємо свою долю. На столі консерви «курча у власному соку» – монгольський раритет, хліб і пляшка спирту. Зовні мені навіть жарко, а всередині відчуваю крижану брилу, що ніяк не тане. Хлопці наливають мені півсклянки спирту, склянка одна. Три пари очей очікувально дивляться на мене…

…Ну?! – Хлопці, я не буду, я ніколи ще спирту не пив, я і горілку – то не особливо…

– Зрозуміло, – Палатов бере склянку, – показую… П'є трьома ковтками і, не вдихаючи, запиває ковтком води. – Зрозумів? Тепер ти. Я знову починаю бурмотіти про свою цнотливість, але тепер Аліко втрачає терпіння.

– Тепер показую я! П'є, запиває і похмуро обіцяє:

– Еслі ти опьять начньош кокетничат – зарежу! Нет, ти сам патом мне спасиба скажеш… – За що, Аліко? – За то, што мучится ат прастуди не будеш…

– Переконливо. П'ю, як вчили. Наставники задоволені, я, взагалі – теж, брила розтанула безслідно. Ураган нуртує щосили, по радіо передають запізніле штормове повідомлення на п'ять днів, а потім про те, що нашим автобусом в Хутул приїхав на два дні перукар, (приїжджає раз на місяць робити зарослим клієнтам «обрізання») і відразу ж про те, що «з технічних причин» напруга на селище протягом чотирьох днів подаватися не буде… Для таких випадків не зле б сконструювати машинки для стрижки з бензоприводом спеціально для обслуговування «радянських фахівців за кордоном». Там же, в Хутулі, я ще раз зіткнувся з явищем неймовірної пристосованості нашої людини до ситуації.

Ось і в цьому випадку: – приїхала людина за кордон, а йому не те, що не надали те, що за контрактом належить, а навіть душовою той барак, куди його з родиною поселили не обладнали. Будь-який спец, не з наших, до роботи не стане, поки всі пункти контракту не будуть виконані. А що робить наш? А він прилаштовує на висоті двох метрів, біля бачка, зварене з арматури півтораметрове кільце, чіпляє на нього поліетиленову плівку, зняту з обладнання, вставляє в бачок кип'ятильник і гумову трубочку з грузиком, а з зовнішнього боку бачка підвішує на дротику консервну баночку з дном, часто побитим цвяшком. Потім входить в унітаз, (у них, на щастя, були унітази старої конструкції з горизонтальним дном) заправляє плівку всередину, смокче трубочку, щоб тепла вода сифончиком лилася в баночку і миється!!! І плювати йому на тих, хто плює на нього…

Ось так – то і живемо ми обпльовані один одним, невідомо чому, дуже пишаючись цим.

Незважаючи на запевнення місцевої метеослужби, в тому, що ураган буде тривати п'ять днів, на ранок погода була чудова. Продута, виметена, втомлена земля лежала під синім небом. Сяяли сопки в білих папахах, шосе вороненим багнетом встромлялось в пасмо синіх гір на далекому небосхилі, і тільки биті, понівечені машини на узбіччі говорили про тлінність буття… Відмінна траса, синє небо, блакитні сопки – життя! А хтось нічого цього вже не побачить…