Володимир Кривенко - Монгольськими шляхами (вибране)

Сопки, між тим, ставали все дрібніше і дрібніше, немов морські хвилі після бурі, що нещодавно вщухла. Ще трохи і настав повний штиль. В яку сторону не глянь всюди рівна, як стіл, сіро-бура рівнина. Ліс відступив. Ні дерева, ні кущика.

Не приведи Господь йти по такій рівнині, де навіть оку зачепитися нема за що. Вітер тут повновладний хазяїн і лише дрібні хвилі ковили злегка пожвавлюють цей пейзаж.

Але що це? Вже достатньо набридлий монотонний бурий колір степу раптом різко став вугільно-чорним, ніби хтось накрив степ величезним шматком чорної марлі. Пейзаж став абсолютно мертвим і навіть зловісним. Ми в усі очі дивилися вниз безуспішно намагаючись знайти хоч би один єдиний вцілілий острівець. Хвилин десять ми дивувалися масштабам степової пожежі, прикидаючи на око, що, коли і де могло б зупинити цю вогняну біду, поки на горизонті, нарешті не позначився, окантований тоненькою червоною ниточкою хвилястий край цього велетенського чорного клаптя.

– Дивись, скільки згоріло, а горить-то слабенько і зовсім без диму. сказав Віктор. Дійсно, вогняна смужка, яка була вже, майже, під нами, нічим не нагадувала не раз бачений у фільмах смертоносний вогняний вал.

Літак наш раптом різко струснуло, підкинувши вгору. З нещільно закритих дверей потягло горілим. Я знову повернувся до Віктора поділитися враженнями і побачив в ілюмінаторах дивну картину. Я назвав би її хмаропадом навпаки.

Потужний потік розжареного повітря, що підкинув наш літак, піднімав круто вгору і хмари, після чого вони пливли далі, але вже вище метрів на 200.

– Нічого собі – «слабенько горить» – подумав я.

Далі, поки ще бурий степ змінився мальовничими скелястими розломами і ми задоволенням відмітили, що вогонь далі не пройде.

Я багато раз читав, що степова пожежа, що мчить із швидкістю кур'єрського експресу, несе вірну загибель не лише пішому, але, навіть, вершнику. Єдиний порятунок – це у свою чергу підпалити степ, щоб потім на вигорілій ділянці, впавши ниць і втиснувшись в ще гарячу землю, врятуватися від основного вогняного валу. Судячи з того, як шпурнуло наш літак і по «хмаропад» пожежа внизу була неабияка, але якими іграшковими і зовсім безпечними здаються подібні кошмари здаля…

Десь гримлять постріли, йде кривава бійня, десь повенями або землетрусами стерті з лиця землі сотні людських життів, а ми у своїх теплих багатоповерхових норах, попиваючи чайок з варенням, спокійно читаємо про це в газетах, які і повідомляють про це, схоже, тільки для того, щоб розвіяти нашу нудьгу. А коли біда вломлюватиметься в наш дім, ті, інші, що далеко, так само спокійно почитуватимуть про нас у своїх газетах, попиваючи чайок у своїх теплих норах, щоб розвіяти свою нудьгу…

А бортмеханік, в обов'язку, якого входило закручування і розкручування дротика, весь цей час спав сном праведника.

Нарешті на горизонті з'явилася рідна «ромашка» – відвали, що радіально розходяться – візитна картка, гірничо-збагачувального комбінату «Ерденет». Наш «штурмовик» круто провалюючись вниз, виконує невеликий віраж і через хвилину – торкання усіма трьома точками.

Невелика пробіжка, руління і ось вже рипнувши востаннє, завмерли тросики-коліщатка, пирхнувши пару раз, немов втомлений кінь, зупинився мотор. Розплющив свої вузькі очі бортмеханік. Зараз буде розкручено дріт, і…

. – Вітаю тебе, мій Ерденет!

Тридцять діб відпустки промайнули непомітно. І ось, переді мною знову розстелився шлях в сім тисяч кілометрів і п'ять часових поясів.

В нашому купе з самої Москви – нас троє. Мій попутник з десятирічним сином їде до Улан-Батора, а звідти кудись далі в бік Баганура. Мені ж потрібно виходити десь після Дархана, в невідомій мені Зуун-Харі. Попутник мій, Іван Степанович, щупленький, лисуватий, агресивно обтяжений надуманими проблемами щодо своєї непоказності, всю дорогу безуспішно намагався навчити мене правильнійвимові назви свого рідного міста Сиктивкара… (столиця Комі АРСР). Я і зараз переписую цю назву з атласу автомобільних доріг, оскільки у мене до нині немає впевненості в правильності написання: — Сик-тик, Сыв-тик, або Сик-втик…

Іван Степанович рішуче відмовлявся вірити, що я не здатний запам'ятати таку просту і красиву назву і став підозрювати мене в шовінізмі. На всяк випадок, випереджаючи мої можливі підступні задуми, Іван Степанович попередив мене, що він є вірний син і патріот свого народу і кожному мерзотникові, який посміє назвати його «коміком», із задоволенням наб'є морду… Оцінивши фізичні дані Івана Степановича, я подумав, що хоча його агресивні сподівання щодо мене явно безперспективні, і задоволення під час з'ясування стосунків зі мною він отримає лише в тому випадку, якщо страждає мазохістськими нахилами, все ж не варто підривати у «вірного сина свого народу» віру в себе. Тому більшу частину світлого часу я проводив поза свого купе, побоюючись у розмові з Іваном Степановичем ненавмисно вжити такі небезпечні слова як «комедія», «комічно»… Таким чином, сам особливо того не прагнучи, я перезнайомився з усіма мешканцями нашого вагону і за п'ять днів шляху знав майже все про майже всіх. На відміну від першого разу, коли в нашому вагоні, висловлюючись армійським жаргоном, були одні «діди - старослужащії», на цей раз «дідом», до того ж єдиним, був я. Тепер вже я відповідав на сотнізверх наївнихпитань, давав численні інтерв'ю, словом, був єдиним джереломвірогіднийінформації. Взагалі-то і в перший раз я теж був центром уваги. Тоді все населення мого вагону розважалася, випробуючи на мені різноманітні засоби лікування ячменю, який я заробив завдяки своїй ненаситній цікавості. Відірвати мене від вікна було майже неможливо. Два дні я стояв, висунувши якомога далі голову з вікна, боячись пропустити щось цікаве, за що і був покараний. На нижній повіці лівого ока розквітнув бузковим кольором, небачених розмірів, ячмінь. Це було негайно помічено, знудженимивід вимушеного байдикування сусідами по вагону, і почалося… Кожен новий ескулап, лаючи свого попередника, рішуче скасовував його зілля, дивуючись, як можна довірятися всяким шарлатанам, і вимагав застосовувати єдино правильний і дієвий, його засіб…