Володимир Кривенко - Монгольськими шляхами (вибране)

– Що, дострибався? – докірливо запитав я вершника і погладив його коня по напруженій, витягнутій стрілою шиї.

Жоден з шедеврів світового живопису не викликав у мене більше захоплення. Ця картина підкорила мене своїми не так сюжетом, як своїми розмірами, а головне, своєю абсолютно не липкою поверхнею. Недовгі мої сумніви закінчилися тим, що я поклав і коня і вершника на підлогу, а потім, влаштувавши собі на них ложе з двох валіз і рюкзака замість подушки, побажав їм обом спокійної ночі , та йвирішив заснути, в надії прокинутися раніше, ніж замок відкриється знову. Моїм планам, знову, не судилося справдитися; Коротка липнева ніч добігала кінця, небо за вікном вже починало сіріти, але перш, ніж прокинулася чергова, прокинулися станційні мухи… Їх було сотні, а швидше тисячі. Відмахуючись від них, я став схожим на пропелер. Який вже тут сон… Остаточно розпрощавшисьз надією хоч трохи подрімати, я зібрав свої речі і, побажавши вершнику доброго ранку, встановив його на колишнє місце. Залишок ночі я провів у рухах, яким дуже не вистачало музики Хачатуряна, «Танок з шаблями» з Гаяне…

Що не кажіть, а будь-яке явище має, як свою погану, так і свою хорошу сторону, треба тільки вміти знайти іпорадіти їй. Мухи, зрештою, підняли ічергову, яка, позіхаючи ічухаючись, випустила мене, нарешті, з камери тортур на волю.

Мухи, цілком задоволені виступом заїжджого гастролера, не стали мене переслідувати, а залишилися в залі для того, напевне, щоб обміркувати побачене. Річ у тім, що місцеві жителі реагують на мух куди спокійніше, зганяючи їх лише тоді, коли з-за них вже не видно дороги…

Я вийшов з дверей залу очікування, немовзішлюзу космічного корабля на поверхню невідомої планети. Увійшов я в цей космічний корабель темної ночі, в сиру, сльотаву погоду, потім був нескінченно довгий, виснажливий політ і ось, нарешті, м'яка посадка. Стулки шлюзу відкрилися, в очі вдарило яскраве світло. А що за повітря за бортом? Чи можна їм дихати?

– Повітря виявився цілком придатним. Ранкова прохолода була напоєна пряним ароматом степу що пробуджувався, змішаним з запахом шпал, відпрацьованого дизпалива і ще чимось незнайомим, а тому хвилюючим.

Легкий свіжий вітерець підбадьорив мене. Безсонної, наповненої хвилюваннями танегативними емоціями ночі – як не бувало. Небо сяялопервісною блакиттю. Чисто вимитий нічним дощем асфальт платформ приємно контрастував з липким підлогою залу очікування. За станційними будівлями виднілися чотириповерхові будинки невеликого селища, а далі, на самому обрії в жовтувато-блакитному серпанку вставало хвилясте пасмо сопок. Кудись туди, згідно з відомостями, отриманими в Москві, і мені потрібно якимось чином дістатися.

Як я вже згадував, союзхарчзакордонпоставковскийклерк, я вже не знаю з яких міркувань, не лише не повідомив в Зуун-Хару про моє прибуття, але й переконав мене, ніби спиртокрахмалопаточныйкомбінат а, власне, сама Зуун-Хараа, знаходиться в 80 кілометрах від однойменної залізничної станції… Тому, провівши в безуспішному очікуванні представників заводу до 9 години і, усвідомивши всю безперспективність цього заняття, я став турбувати станційних службовців, що, нарешті з’явилися, намагаючись на убогому російсько-монгольському суржику пояснити свої проблеми. Монголи уважно і доброзичливо вислуховували мене, обдаровуючи дружніми посмішками з сотнями співчутливих відтінків і… йшли у своїх справах, на прощання, тицьнувши пальцем кудись у протилежну від сопок, що синіли десь на обрії, сторону…

А сонце, між тим, піднімалося все вище і вище, знищуючи разом з ранковою свіжістю іостанні резерви моїх сил.

Коли я в п'ятий, а може п'ятнадцятий раз звернувся все до тієї ж пані у форменому кашкеті, що діловито снувала по перону, вона подивилася на мене, як дитину, що капризно відмовляється від материнських грудей, і поманила пальчиком за собою. Я перетнув вже добре знайомий мені зал тортур, підморгнув коню і вершнику, які,наперекірбезсонній ночі і спеці, що напливала мали вигляд, значно бадьоріший за мій, і увійшов за черговою в крихітне службове приміщення з заґратованими брудними вікнами, наскрізь просочене ароматом згірклого баранячого жиру. Біля вікна стояв стіл з залишками сніданку. Стіл вживався, мабуть, і для ведення ділових паперів, тому, що на ньому було видно намертво приліплені до його поверхні обривки якихось таблиць. На столі стояв старовинний телефон, (чи не по ньому, колись, балтійський матрос кричав: