Юрий Винничук - Лютеція

Нарешті мама дала татові валізу, обняла його й заридала ще голосніше, а чоловіки повели тата за собою. Коли двері за ними зачинилися, плакали вже обоє — мама й бабця. Дідусь сидів у кутку, зціпивши кулаки, і мовчав. І настали ранки й вечори без тата. Уранці, ще лежачи в ліжку, тато вмикав радіо й слухав Америку, я спав у сусідній кімнаті, шурхіт радіо мені не заважав, було навіть відчуття спокою й затишку, крізь той шурхіт пробивалися голоси, тато уважно вслухався, щоб потім усім нам переказати, що почув, а ввечері він уже слухав Лондон, і тоді я вилазив татові на коліна, бо там перед початком програми щось стукало, а тато казав: «баба Яга тукає», я скулювався і з тривогою вслухався в оте: «Бум! Бум! Бум!», а далі — «ту муві Льондин... ту муві Льондин...»

З Лондона говорили польською, і там, окрім новин, можна було почути щось цікаве. Тата нема, а я сам вмикаю радіо, шукаю Лондон і слухаю, щоб потім переказати татові, багато чого не розумію про політику, та, думаю, і татові це не таке цікаве, як новина про крокодилів, які заплили в річку, де досі їх не було, або про духи в англійських замках.

Про духів є окрема передача, бо в Англії тих духів, як у нас молі. Нема такого старого будинку, де б вони не були, то що вже казати про замки. Я про духів дуже люблю слухати, бо духи дуже страшні, я їх боюся і, перед тим, як лягти в ліжко, перевіряю шафу, чи вони, бува, не сховалися туди, зачиняю дверцята шафи на ключ, а потім зазираю під ліжко й під шафу теж, але духи хитрі, вони можуть ховатися в татовому білому халаті, що висить на бормашині, якою тато бурує зуби, вони можуть сидіти в татових чоботах, тому я всюди запихаю свого носика і аж тоді спокійно лягаю спати. А все ж час від часу розплющую очі в темряві й дивлюся, чи не виповзають страхи звідкись зі щілин. Хочу їх застати зненацька, тому спочатку вдаю, що сплю, навіть посапую, а тоді раптово розплющую, але ні, ще жодного разу не вдалося мені їх упіймати зором зненацька, отакі вони хитрі й підступні.

Я домальовую котика. Бабуся виймає пляцок, котик підводить голову й ворушить вусиками. Йому теж цей запах подобається. Алое дрімає.

— Най вистудиться та й підемо, — каже бабуся.

Іншого разу я просив би кусінчик пляцка, не чекаючи, заки вистигне. Я б на нього хухав і відкушував по маленькому шматочку. Але зараз навіть не дивлюся на нього і, якби не запах, то й не думав би. Бабуся обіцяла, що завтра спече такого самого.

А поки що бабуся накладає мені кукурудзяної каші на тарілку, поливає вишневим варенням, собі запарює каву, а мені ще варить какао на молоці, розливає в горнятка, ми вмощуємося за столом і гостимося. Мені дуже подобається пити какао в товаристві бабусі, вона доливає до кави зимного молока й ложечку рідкого меду, а потім поволі водить ложечкою по колу. А я питаю: бабусю, що ти робиш? А вона: калапуцькаю. А я регочу. А тоді знову: бабусю, що ти робиш? А вона: калапуцькаю. І я далі регочу. І мені теж хочеться калапуцькати, і я калапуцькаю какао, а бабуся п’є каву поважно маленькими ковтками, вмокаючи булку, я теж так роблю, хоч у мене зубів більше, ніж у бабці. А раніше, коли я був менший, бабуся мені дробила булку в какао й наливала його в мисочку, так що я їв какао з булкою ложкою.

Вечорами ми п’ємо чай, і хоча вечоріє, бабуся не запалює світло, бо ще Бозя світить, і крім того треба економити електрику. Я люблю такі вечори, бо тоді, як темніє, бабуся погано бачить і вже не вишиває, не плете, а лише оповідає мені казки. Казки в неї всі довгі-предовгі, часом вона й не встигає оповісти казку, заки я ляжу спати, але наступного дня я від неї не відступлюся, доки вона не дорозкаже. От тільки вона чомусь погано пригадує, про що вчора розповідала, тоді я починаю підказувати, але бабуся й далі плутається. Та коли я одного разу пожалівся мамі на бабусю, що вона, розповідаючи продовження казки, не може звести кінці з кінцями, мама пояснила, що бабуся ті казки сама й вигадує, а потім не може пригадати, що вона там накрутила.

Узимку, коли за вікном хурделить, а в грубці потріскують поліна, пахне живицею, а вітер залітає в димар, грубка починає стогнати й вищати так, мовби туди прокралися страхіття, мені навіть здається, що я впізнаю окремі слова, вони на щось жаліються одне одному, нарікають і сваряться. Їм там тісно і незручно. Я припадаю до вікна й дивлюся на вулицю — олив’яне небо густо порисоване слідами саней Снігової королеви. Самої її не видно, але я думаю, що вона ще повинна з’явитися, бо любить ганяти туди й сюди, немилосердно періщачи батогом своїх снігових коней. Я в неї закоханий, але нікому про це не розповідаю. Вона така вродлива — що в книжці, що в мультфільмі, який я дивився кілька разів. Мені не вдається побачити її в сніговій завії, бо я завжди запізнююся, бачу тільки її сліди й відчуваю її присутність десь над дахами. Бо то саме від неї ховаються ті страхіття в грубки, і коли звідти не лунає більше завивання і стогін, я знаю, що Снігова королева помчала далі, а страхіття почулися безпечними й зникли.