Юрий Винничук - Лютеція

За півгодини я вже вийшов на трасу й став чекати автобус на Станіславів, сонце парило й навіювало ліниві думки, насправді не хотілося нікуди їхати. От якби було похмуро, й сіялася мжичка, це нагадувало б мені наші мандрівки з бабусею або мамою до Кременця, чомусь подорож туди завше в моїх спогадах в’язалася з дощем, хоча саме перебування в селі під Кременцем уже не було таким дощовим, а навпаки — літеплим і сонячним. Над’їхав автобус, я помахав, і він зупинився. В автобусі я притулився до шиби й заплющив очі. Я не люблю похоронів і за будь-якої нагоди намагаюся їх уникнути, тому зазвичай запізнююся. Але це не той випадок. За шибою повз мої заплющені очі пробігають поля й пасовиська, усе це я бачив сотні разів і завиграшки впізнаю пагорби й дерева, можу насліпо вгадати, що вигулькне за яку сотню-дві метрів. Та не роблю цього. Натомість думаю про Ізя.

Похорон Ізя — це перший похорон з тієї череди похоронів татових друзів, на який я їду, це перший похорон, якого пропустити не можу і не хочу. Бо хто з рідних прийде з ним попрощатися? Дружина й син виїхали кудись — чи то до Ізраїлю, чи до Америки, ніхто з них не приїде, його проведуть лише друзі й співробітники, а ще сусіди, з якими він умів завести дружні стосунки, а плакати будуть тільки мій тато й одна жвава молодичка, про яку я чув від тата, що Ізьо найняв її за хатню робітницю, але користав ще й з інших її послуг. Вона сподівалася, що Ізьо її пошлюбить, але Ізьо не був розлучений зі своєю дружиною і вважав, що мусить спочатку цю проблему якось владнати, тому писав дружині листи, але відповіді не отримував.

Ізьо... коли він з’явився в моєму житті? Але ще раніше він з’явився у житті мого тата. А коли в моєму?

Пляцок з яблуками допікається, солодкий цинамоновий дух кружляє по хаті, а бабуся швиденько розмішує кукурудзяну кашу на плиті, щоб не пригоріла. Я малюю, як бабуся пече пляцок і розмішує кашу на плиті, а котик гріється на підвіконні, і довкола його носика кружляють цинамонові запахи, які я малюю коричневим олівцем, а котика синім, бо він чорний, аж синій. Над котиком зеленіє соковите алое. Над алое синіє небо в шибі, і яскравіє сонце. Малюнок я подарую татові. І пляцок теж для тата. А ще шницлі, огірки і часник...

Тато мій у тюрмі. Мама ходила на суд і мала надію, що татові не зможуть довести, що він був у партизанах. Тим більше, що це не вдалося зробити раніше, бо не знайшли свідків. Вона й не помилилася, партизанку йому не довели, але пришили співпрацю з німцями, бо це було найпростіше, адже він за німців трохи працював в управі, заки втік до лісу.

Мій тато в тюрмі. Ця думка не покидала мене. Щовечора, лягаючи спати і проказуючи молитву за здоров’я усіх рідних, я просив Бозю звільнити мого татка. Він ще в Станіславові, але його можуть вивезти кудись на Схід. Як уже вивезли були дідуся, маминого тата. За те саме. Але він у 1956-му повернувся, відсидівши три з половиною роки замість двадцяти п’яти, і подарував мені грудочку цукру від зайчика, бо більше в нього нічого не було з собою, тільки маленька дерев’яна валізочка, яку він сам у тюрмі змайстрував. Татові батьки теж повернулися з Сибіру, а його брат ще там зостався. Раз на місяць можна тата побачити. І раз на місяць можна принести йому щось смачне. Минулого місяця ходила мама. Цього місяця йдемо з бабусею.

Ту ніч, коли я прокинувся, почувши мамине хлипання й чиїсь голоси, я не можу забути. Голоси були чужі й лякали мене. Я підвівся в ліжку, протер очі й побачив військових, біля них увихалися бабця з мамою, вони все робили дуже швидко, щось хапали, складали у валізу, а тато стояв під стіною й дивився в підлогу. Чоловіки мовчали, тато теж, тільки мама не переставала схлипувати, а бабця її намагалася заспокоїти. Я не розумів, що відбувається, й простягнув руки до тата: «Тату!»

Він відірвав свій погляд від підлоги й глянув на мене, і чоловіки глянули, та лише на мить, бо відразу відвернулися, а я побачив, як по татовій щоці скотилася сльоза. Що вони йому зробили? Я хочу сповзти з ліжка, але підбігла бабця: «Лежи, дитинко, лежи». — «А чому тато плаче?» — «Він не плаче, то тобі здалося. Він зараз поїде на роботу». — «З тими дядьками?» — «Спи-спи, — шепче бабуся, — очка зажмури». Те саме вона мені сказала, коли перед тим арештували дідуся: «Спи-спи, очка зажмури... спи-спи, очка зажмури...», але я це знаю лише зі слів мами, бо мені тоді було півроку. За дідусем прийшли теж уночі. Дідусь сидів на ліжку біля мене, я прокинувся й поліз йому на коліна, він піднявся зі мною, пригорнув і мовчки заплакав. «Заберіте рєбьонка! Заберіте рєбьонка!» звелів хтось, і бабуся забрала мене, шепчучи: «Спи-спи, очка зажмури...» Нічого не треба бачити, нічого не треба чути... досить тільки зажмурити очка... і світ стане привабливішим...