Юрий Винничук - Лютеція

— Лютеціє, ти ж мусиш існувати насправді... не тільки в снах... як мені впізнати тебе?

Вона мовчить, зате пальці її ворушаться, передають мені невідомі сигнали, яких я не можу розшифрувати, пальці її щось мені тлумачать, але я їх не розумію. Я взагалі не певен, що це сигнали, мені хочеться запитати в неї, чи так це, але вона заперечує:

— Ніяк... Ми ТАМ з тобою ніколи не перетнемося, ми ТАМ інакші.

Те її ТАМ звучить, як щось неймовірно віддалене, десь ледь не в космосі, за третьою зорею, де наш дім і де ми не разом.

— Звідки тобі це відомо?

— Хтось мені про це сказав... не пригадаю, хто...

Вона виразно посмутніла, мені здається, що я розмовляю із зачарованою королівною, яка знає свою таємницю, та не має права її зрадити. Її вуста тремтять, а пальці стискаються й завмирають. Але я не вірю, я хочу, щоб ці сни переросли в реальність і ніколи не закінчувалися, я пригортаю її, і ми притуляємося обличчями, я чую її теплий подих. Я шукаю вустами її вуст, а вона шепоче мені на вухо чудернацькі слова, які можна почути лише у снах:

— Той другий світ наступає на нас... він усе ближче і ближче... Велика Битва може завершитися нашою поразкою... коли вони нас переможуть, сніг почне падати не згори на діл, а з долу вгору, ріки потечуть навспак, дерева вилізуть з землі й підуть за обрій, крилаті змії літатимуть замість птахів, яких вони пожеруть... з боліт виповзуть почвари з гострими іклами й ковтатимуть нас поодинці... бо згуртуватися ми не зможемо... ми будемо шукати прихистку й не знайдемо... огняні дощі підстерігатимуть нас... та найжахливіше, що станеться з нами, — це проникнення їхніх слів у наш світ, тихе й таємне проникнення, яке відбувається вже, але замасковане під шум вітру, шелест листя, дзюрчання фонтанів, дзенькіт трамваїв, галас авт... ти думаєш, що це щебечуть горобці, скриплять гальма, човгають чиїсь ноги, але це не так, то їхні слова вриваються в кожного з нас, руйнують зсередини... вбивають по частинах... бійся тих слів... намагайся розпізнати... вони вже поруч... — Її рука оплітає мою шию, а вуста ледь-ледь торкаються вуха теплим подихом... — Ми не можемо бути осторонь тієї Битви. У легендарній битві ангелів воїнство архангела Михаїла перемогло воїнство Змія. Але ангели, які в нерішучості спостерігали за битвою, були зіслані на землю, щоб зробити вибір, якого не зробили на небесах. Біда лише в тому, що вони не здатні пригадати собі ані тієї битви, ані своєї легкодухості. Ми не можемо повторити їхньої помилки.

На цьому сон уривається. Мою шию оплела рукою Юля, пригорнувшись своїм розпашілим тілом. Я намагався затримати сон у заплющених очах, у стулених вустах, унизу живота, але намарно, сон сповз із мене, як сніг з даху. Хоча й добре, що поруч Юля, тепла й потульна, інакше моє прокидання було б значно сумнішим. Але що могло бути далі в тому сні? Що ще Лютеція не доказала?

То був звичайний день, один із тих днів, коли я, розкошуючи у своєму безробітті, міг валятися увесь день на канапі, читати й зрідка щось нотувати чи писати, бо писання без світлої перспективи — доволі складна річ, пишеш тоді лише для себе, але якщо ти пишеш для себе вже півтора десятка років, то поволі втрачаєш мету, втрачаєш бажання писати, воліючи саме читання, і перетворюєшся з уявного письменника на далеко не уявного читача, яким ти став насправді. А відтак з’являється підступна думка: а навіщо взагалі писати, якщо цього ніхто не надрукує? Кому залишиться цей многоцінний труд, оздоблений краплями поту і сліз? На щастя, є книжки, що діють гіпнотично, як удав на кролика, і втягують у себе, приковують увагу, і, як від вина, сп’янівши від розкішних фраз, я хапаюся за ручку і шкрябаю щось на сувоях паперу невідомо для кого й невідомо навіщо. Це такі своєрідні послання в ніщо і в нікуди. І то був власне той день, коли я читав і шкрябав. Але незвичайність цього дня означив дзвінок від тата і лише два слова, які він промовив:

— Ізьо помер.

Я отерп. Як? Ще місяць тому, коли я провідував тата в Станіславові, Ізьо був живий, веселий, переповнений жартами, нічого не віщувало лиха.

— Тромб, — промовив тато третє слово. А потім четверте: — Приїжджай.

Четверте слово було зайвим. Я сів на канапу, відчував, як мене колотить, хвилину стримувався, але врешті захлинувся спазматичним плачем. Миттю зірвався, вибіг до лазнички й підставив голову під струмінь зимної води. Потім випростався, вода стікала по шиї, по грудях, з дзеркала дивилося на мене неголене обличчя. Треба їхати. Треба їхати. Я почав збиратися.