Ми бачили Юлію, як вона стала курвою, потім убивцею своєї дитини, а тепер обмовницею невинної і порядної дівчини. Побачимо її дальшу поведінку, яка є цілком послідовним продовженням попередніх дій.
Узимку, коли серце Юлії ґвалтувала її тітка, вона відгукувалася про мене в присутності моїх знайомих з великою повагою: він зробив мені таку приємність, що я його не забуду до смерті. Однак це почуття затьмила пиха особистої гідності. І внаслідок боротьби почуття з пихою вона часто погрожувала, що я перестану бути мужчиною. Адже з появою цих жінок, коли сильніше вибухнуло почуття ображеної пихи, Юлія переконалася, що я її ніколи не кохав, тоді як вона через мене стільки страждала і сподівалася, живучи зі мною, бути щасливішою. Казала: „він на лоні розпусти забув про мене, і якби тільки з одною мав справу, але він мав справу з жінками-страховиськами порівняно зі мною“. Їй дорікали, що й вона так поводилася, що моя поведінка геть не мусить її обходити; на це вона відповідала, що може робити, що лише забажає, але я повинен робити те, що вона хоче. „Якщо я йому коли й змушена буду пробачити, то при дуже страшних умовах“».
Доля обдарувала поета коханками заздрісними й невдячними. Щойно на його обрії з’являється нова пасія, як одразу старі забуті жертви любові налітають, мов галки, з усіх боків. Досить було комусь зазнайомити Вагилевича з подружжям Бартковських, як про це миттю довідалася панна Антоніна й застерегла пана Бартковського, що він колись може пожалкували про це. Адже вона знала, що поет уже має романс із Ернестиною Бартковською.
На найближчому балу в Бартковських Вагилевич перетанцював ледь не з усіма паннами на виданні, але найбільше уваги приділив Ернестині. А вона, трохи покрутившись у колі пліткарок, розповіла йому, як Юлія обурилася, побачивши тут Вагилевича:
— Спочатку вона тебе просто поїдала очима, а потім каже: «Як вони могли його приймати? Вони просто не уявляють усієї небезпеки. Якщо він ще й їхніх дівчат закохає в себе й покине, тоді допіру й стане для них непорядним». Мені це Антоніна переповіла.
— А тебе не зачіпала?
— Ні, вона боїться мене зачіпати. Одного разу я її відбрила, то вже не приндиться. Якось запитала: «І що ти в тому шелихвості знайшла?» А я відповіла: «Те, що ти втратила». І вона заткалася.
Коли поет мирно собі бесідував з Ернестиною, Юлія врешті не витерпіла і, наблизившись, прощебетала з нервовою усмішкою:
— Ваші очі блищать, як діаманти, — а потім додала: — Я знаю, будьте певні, що вас чекає поважна нагорода.
Що це мало означати? Яка нагорода?
Довідавшись, що Вагилевич далі зустрічається з Кранцею, Юлія добряче розгнівалася. Та так, що коли пан Ігнацій попрохав її руки, в нервах відмовила. За цю витівку дістала ляпаса від тітки, вирвалася й утекла.
Тим часом невтомний Вагилевич освідчився Сильвії, а та з обережності відразу подалася до Юлії, прохаючи в неї запевнення, що стосунки з Вагилевичем розірвані. Юлія, хитра бестія, відповідала недомовками, але так, що в Сильвії склалося враження, що стосунки між колишніми коханцями продовжуються, і вона своєю згодою на шлюб може стати їм на перешкоді. Порядна панна, звісно, такої ролі для себе не бажала.
Вагилевич зізнається, що уві сні йому вирвалося: «Юліє, віддай мені мою дитину!», а та якимсь чином це вловила й виголосила цілу тираду: «Я йому не віддам цю дитину, яка освіти в Галичині має навіть більше, ніж їй треба. Я її послала в село, бо боялася... не вбила, дивлячись на неї і пригадуючи кривду її батька. Він думає, що боялася! Ні! Смерті я не боюся, він забрав у мене все, я все йому віддала, любила його, як бога, а він нічого не хотів про мене знати. Та це ще можна вибачити. Але те, що він мав справу з розпусницями, жахливо. Проте я йому й це прощу, нехай працює в поті чола. Я знаю все, що він робить: він встає о шостій, пише до дванадцятої і йде, але й то лише для того, щоб зустрітися з Кранцею, а після обіду ходить по кімнаті й дивиться на неї та ні про що не думає, іно про жінок».
Юлія врешті повністю себе присвятила помсті. Вона «дає Кранці 200 флоринів, щоб мене спонукала до акту, — записує поет, — і під час акту вирвала прутня, а коли та заявила, що цього не зробить, забороняє їй в мене бувати. Кранця заявляє, що до мене прив’язана, і для неї багато важить, ставши від мене матір’ю, сподіватися опіки над дитиною. За це дістає ляпаса. На її вигук: „Уважайте, пані, я вагітна!“, — Юлія відповідає: „Я тобі дитину з черева видеру!“»
Отже, Кранця мусила бувати в неї стільки, скільки та бажала, якщо не хоче, щоб її віддали поліції. Востаннє це було на Великдень. Юлія виціловувалася з паном Ігнацієм і казала до неї: «Дивись, якого гарного хлопця матиму за чоловіка». Кранця, знуджена її поведінкою, відповіла: «Авжеж, але пан Далібор Вагилевич не заздрить, надто, що прив’язаний до мене і до моєї дитини, яку любить». Юлія вдарила її в живіт, а коли та поточилася на софу, вхопила її за волосся і сказала: «Я тобі смерть заподію, не смій його кохати, бо й ти і він підете на тачки».
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу