Юрий Винничук - Лютеція

Тобто Вагилевич уже став своєрідним цапом-відбувайлом, на якого списували всі любасні гріхи. А незабаром Юлія з тіткою приїхали до Львова. Юлія відразу ж поцікавилася, чи колишній коханець не одружився, та через посередників передала йому запевнення в коханні, ба навіть хотіла прислати сина, щоб він побачив. Тим часом тітка вирішила видати небогу заміж, зробивши її своєю спадкоємицею. Тут-таки об’явився молодик Ігнацій К., «кавалок літерата», який характеризував Вагилевича як неробу, «що прикривається блискучими зовнішніми ефектами», та вигадав про нього багато веселих анекдотів. «Юлія його зовсім не любила, але тітка звеліла їй кохати його, цілуватися з ним, — розповідає Вагилевич. — Навіть тоді, коли Юлія отримала від мене найвиразніше запевнення в коханні, тітка кричала: „Ти, розпуснице, ще не забула про цього лайдака? Я тобі наказую, щоб ти викинула його з голови! Я за тебе інакше візьмуся, я тебе почну лікувати гомеопатією. Дорогий Ігнацію, ти залишишся тут на ніч!“ І побита небога була замкнена з паном Ігнацієм на ніч. Такі побої й закривання відбувалися досить часто, робилися вони не для того, щоб вилікувати небогу від любові, а для того, щоб молодий, бравий хлопець, тримаючись молодої гарної дівчини, яка була визнана її спадкоємницею, догоджав і самій тітці, усім відомій спокусниці, що насолодою вбила трьох чоловіків.

Відтоді, як пан Ігнацій розпочав гомеопатичне лікування, я найбільше страждав за Юлію, бачив її моральний занепад, звинувачував себе і, незважаючи на ганьбу, яку вона на себе накликала, готовий був упасти до її ніг і залишатися так, поки вона мені не вибачить. Але й критися не буду — я не доспав, не доїв, у зітханнях і сльозах дні і ночі перебув.

Юлія була для мене завжди гідною поваги, і я її щиро любив, але від часу гомеопатичного лікування, яке ночами відбував з нею пан Ігнацій для того, щоб прив’язати її до себе, я часом починав нею гордувати. І справді Юлія з того часу відчула смак до пана Ігнація, а про мене часто говорила: „Я знаю, що він за мною пропадає, але що ж, серцю не можна наказати, мені його шкода, але любити його я не можу“. Часом відзивалося щось із почуття до мене, але воно ставало дедалі слабкішим».

Вагилевич описує пані старостиху як неприємну персону, в якої «дуже відгонило з рота, і вона любила цілуватися... це була стара жінка, обличчя нарум’янене, голова напхана своїми родинними зв’язками, уроджена розпусниця, яка веліла облапувати свою небогу, а панщина ця відбувалася двічі на день. Поводження її з Юлією було грубе, негідне, вона обзивала її курвою, свинею, била по обличчі й навіть різками, щоб видати за Ігнація. Робилося це приховано; публічно ж вона розповідала про кривду, яку я заподіяв її небозі, і погрожувала, що покаже „тому циганові“, де раки зимують».

Нарешті поширилася чутка, що Юлія виходить заміж за Ігнація. Але Юлія не може залишити свого коханого Янечка просто так і починає сватати за нього свою родичку панну Емілію М., кажучи, що вона любить книжки, що Вагилевич їй подобається й навіть забере сина в Юлії та буде його виховувати. «Коли мати й тітка їй говорили, що вони опиняться в смішному становищі, якщо я не погоджуся, вона відповіла: „Він повинен одружитися, я так хочу, він повинен мене слухати“», — нотує далі поет.

Вагилевич відводив душу з Ернестиною, яка була в курсі всіх міських пліток. Ернестина мала змогу провідувати його і не соромилася залишатися на ніч, поки її батьки були поза Львовом. Вона ж і переповідала всі останні новини:

— Абись знав, старостиха посварилася з Ігнацієм через те, що той почав уникати її палких почуттів, і прогнала. А Юлія геть здуріла: почала за ним побиватися, писати слізні листи, аби вернувся. Але той відповідає: усе, що було приємне, я зазнав, а насолода з панею старостихою мені впоперек горла стала. Тут з’явився в старостихи ще один конкурент, її кузен пан М... Не чув про нього? Відомий гульвіса. І Юлія знову стала капланкою нічних оргій.

Вагилевич занотовує: «Пан М. нетямився, звідки звалилося на нього таке щастя, а пані старостиха казала Юлії: „Позатискайся з ним, то набереш смаку“. А коли та плакала й нарікала: „Ви мене вбиваєте, а моя дитина залишиться сиротою“, — шмагала її різками. „Розпуснице, давала тому циганові і другому злодієві, а цьому доброчесному хлопцеві не хочеш дати! А я тебе позбавлю спадщини й маєток йому запишу! Ану, добродію, розіпни їй запаску, покажи! Підніми їй спідничку, тобі то не вперше!“ І коли та плакала, наказувала пиляти її у своїй присутності. І пан М. запевняв, що він тут не осоромиться. Тоді по місту поширилася з його вуст плітка, що в Юлії гарне тіло, але сама вона не смачна. А Юлія жалілася, що я ніколи її поведінки не вибачу, ба навіть і не повинен вибачити. Урешті вона порозумілася і з паном М. та набрала до нього смаку, хоча він до неї ні».