Юрий Винничук - Лютеція

— Це якесь закляття з тою Юлією, — зітхав Вагилевич. — Коли мені здається, що нарешті нашим стосункам кінець, вона починає за мною стежити, збирати чутки. Всі нові мої вірші бере на свій карб, їздить до знайомих і читає їм, додаючи: «Як сильно він мене любить! Я ще дочекаюся, що він біля моїх ніг проситиме пробачення».

— Ой, а що з нею було, коли вона довідалася, що ти був закоханий в Марію Бачинську! — ділилася плітками Ернестина. — І що вона тебе теж любила. Тут її бідолашна душа була просто смертельно вражена.

— Чим?

— Ну, та переконанням, що вона для тебе не така вже й мила. А перед тим осмішила себе нісенітницею, що тебе ніхто не може любити. Тоді часто казала дитині: «Янечку, татко нас залишив, але він вернеться, бо до каталажки піде». А родичам: «Якщо мене Ігнацій не візьме, то я вмру».

Вочевидь, Юлія нарешті вподобала нічні оргії. А за кілька днів знову знервувалася, чуючи про Іванові походеньки. Інколи таке враження, що вона несповна розуму. Вона відшукала Кранцю, яка завагітніла від поета, і запросила до себе, намовляючи подати скаргу на гульвісу. Але коли Кранця відповіла, що спочатку повинна порадитися з Вагилевичем, Юлія впала в істерику.

Нарешті змилосердився й повернувся Ігнацій, за яким вона посилала десять разів на день, запрошуючи до себе. Відтак приїхала її мати, і вона з нею пішла зі скаргою на Вагилевича до ерцгерцога й президента міста та домоглася права на позов.

А потім Юльця «купила садові ножиці, — свідчить Вагилевич, — щоб мені яйця відрізати, і випробовувала їх на своєму синові. Кажуть, що та сцена відбулася з крокодилячим плачем, а дитя вислали в козубі за сім миль до якоїсь парохії».

«Кранцю я любив і бував у неї, а вона в мене, я дав їй зрозуміти, що її стан мене дуже турбує, бо вона заслужила це своїм почуттям. Але Юлія їй цього не могла пробачити. Вона заборонила їй бувати в мене, плакала, била її, давала їй гроші; то купувала в неї дитину, то хотіла її отруїти якимось порошком. Її тітка радила скинути дитину. Тут вийшла на сцену і Юзя, яка також завагітніла, не знаючи, від мене чи від кого іншого, нарешті вирішила, що від мене. Вона Юлії подобалася найбільше, бо виявляла до мене ворожість, на запитання, чи був я їй приємним, відповіла: „Зовсім ні, такий нудяра!“ Юля відразу втішилася: „Ти одна мене зрозуміла, а та свиня Кранця каже, що він такий приємний!“ І, виявляючи свою вдячність, дала їй 400 флоринів».

До Кранці й кухарки додалася ще й стара єврейка Мішалік, ще одна коханка, яка твердить, що Вагилевич її взяв силоміць, і вона завагітніла. «Правда, що Мішалік я взяв, але за це заплатив, бо взяв її так, як уживають нічний горщик, і нікому не спало на думку, що ті, хто вживають нічник, кохаються лише в нічнику Юлії. Що ж до кухарки, то її я не знав. Так само, як Мішалік, взяв я волошку Перлу і Рифку, а обидві були спокусниці. Зрештою — було в цьому щось особливе, що стільки жінок — чи справді, чи ні, Бог один знає — завагітніли від мене. Але сама доля страшно помстилася Юлії за її гомеопатичне лікування з панами Ігнацієм і М. Коли ці жінки розповіли їй, що були зі мною, кожна з них дістала по писку й гроші від 10 до 25 флоринів. Був там і плач, і перепрошування з тіткою. З’являється ще й колишня кухарка, обох оплатили, щоб представляти гостям. Додалися ще волошка — чорнявка на ім’я Перла й молода блондинка Рифка, обидві жидівки, обидві вагітні від мене; усе це вдень накопичується в Юлії, а вночі продовжуються її оргії з паном М.

Урешті Юлія перепросилася з паном Ігнацієм, і він почав бувати в неї. Мушу визнати, що з того часу поводився він пристойніше; було кілька його дурниць, згадка про мій вірш, який нібито я з плачем поніс до редакції „Dziennika Mód Paryskich“, вірш, написаний в Ожидові 19 травня 1840 р. і натхненний жіночим ідеалом, зібраним з волосся Сильвії, обличчя Марії і очей Анелі. Зрештою, коли Юлія вибухала гнівом до мене, пан Ігнацій казав, що я буду цим тільки пишатися, кажучи; „Дивіться, як вона за мною побивається, але я волію Кранцю, бо та кохає свою дитину й миліша від неї. Зрештою я маю цілу колекцію красунь на вибір“».

Тим часом розійшлася чутка з вуст графа Борковського про якусь особливу плодючість Вагилевича, начебто за свідченням докторів, які його непомітно оглянули в лазні. Доктори ці переконували, що Вагилевич для неплідних жінок — справжній скарб. Тут і кинулися до нього аристократки, які не мали спадкоємців і мусили страждати від подружніх дорікань.

«Перед Великоднем, — свідчить сам поет, — якась молода жінка, яка не мала дітей з чоловіком, незважаючи на води й лікування, а також на стосунки з іншими мужчинами за дозволом свого чоловіка, вирішує віддатися мені, але Юлія довідується про це, і пані каже, що не хоче піддавати себе докорам Юлії. Тоді ж закохалася в мене молода, дуже гарна блондинка, дочка багатого купця, жидівка, така собі Дафна й хотіла познайомитися зі мною. Довідується про це Юлія, кличе її до себе, але та не йде, а на слова Юлії, що ганьблять мене, відповідає: „А чому ви його любили?“ Дафна бере в батька 4000 флоринів, Юлія пише її батькові листа й викриває роман Дафни, у якому гудить і мене, і її. Дафну б’ють і віддають до виховничого будинку.