Юрий Винничук - Лютеція

Версія Якова Головацького суперечила сповіді Вагилевича. Але в паперах на генеральському стриху я знайшов дуже цікаві сни, що їх поет записував з усією скрупульозністю, надаючи їм більше уваги й значення, аніж описові своїх походеньок наяві. Ці сни йому дорогі, він розкошує ними й хоче, щоб вони не закінчувалися. Дивним чином вони наклалися на мої власні сни.

Йому сниться, що він пізнього вечора мандрує містом, чує шемрання вітру в листі дерев, його кроки відлунюють у розрідженому повітрі, а довкола жодної живої душі. Але ось смуга світла зблиснула перед ним з відчиненої брами. Він зацікавлено заходить у неї, минає сіни, спускається сходами й потрапляє до таємничого шинку, якого раніше на тім місці ніколи не бачив. Його приманили музика і світло. У шинку багато людей, їхні очі звернені на сцену, де співає дівчина з жовтогарячим волоссям.

«Коли вона вмовкла, пролунали оплески. Я сів за вільний столик і здивовано роззирався. Дівчина зійшла зі сцени й попростувала до мене. Я помітив, як очі багатьох присутніх стежили за нею. В цю хвилю підкотився клаповухий карлик на кривеньких ніжках і приніс тацю з овочами, яких я ніколи не бачив, поклав на столі і, вклонившись, одійшов. Дівчина підійшла до мене й сказала: „Мене звати Лютеція“. Вона вибрала з таці щось жовте й м’яке і простягнула мені: „Спробуй, дуже смачне“. Я надкусив, солодка м’якоть розплилася в устах, а на язику я відчув терпкість. Дівчина висмикнула шухляду з-під столу й вийняла товсту книжку в шкіряній палітурці, розгорнула її і підсунула мені: „Знаю, що ти любуєшся в стародруках. Поглянь, чи можеш це прочитати?“ Я уважно придивився, але нічого не второпав. Книжка була написана невідомою мені мовою. При тому, що я можу розпізнати більшість найвідоміших мов, хоча читати на них і не вмію, але схожого на те, що було тут, я ніколи не зустрічав, не був мені знайомим і алфавіт, що складався з безлічі літер химерної форми. Я погортав ще кілька сторінок, коли помітив, що всі з неприхованою увагою і навіть із тривогою стежили за моїми рухами, за кожним моїм словом. У книзі були чорно-білі гравюри з зображеннями дивних заплутаних вуличок, з-за рогу такої вулички виднілася малопомітна деталь: то чиясь нога, так, мовби хтось ось-ось мав вийти звідти, то долоня, випростана ніби на привітання до когось невідомого, то чийсь хвіст, гілка, колесо, палиця... і жодної живої істоти. Ось хтось зачиняє віконниці, але видно тільки обидві руки, хтось тягне за собою возика, хтось вилазить з димаря. Часто зустрічаються великі коти на двох ногах в капелюхах і з паличками або парасолями. Мені хотілося догортати книжку до кінця, але панна зупинила мене.

„І що?“ — запитала тим своїм теплим лагідним голосом, у якому вчувалося глибоке співчуття до мене.

„Я не знаю, що це за мова...“ — зітхнув я.

„Він не знає... він не знає... він не знає... він не знає...“ — прокотилося залою, і враз усі присутні загомоніли, хтось захлипав, хтось втратив свідомість, а карлик навіть опустив додолу тацю з овочами, які розкотилися підлогою».

Я вчитуюся в записки Вагилевича, і мені здається, що все це відбувається зі мною, а його Лютеція нічим не відрізняється від моєї. Але його Лютеція розкривається повніше, я відчуваю щось, наче заздрість до неї. Залишаючись на самоті, я не можу дочекатися, щоб лягти до ліжка й віддатися сну, але я знаю, що коли покладуся надто рано, то довго не зможу заснути, буду крутитися з боку на бік, про щось думати, а тоді сни, які я хочу приманити до себе, не з’являться, вони розчиняться в невіді. І я чекаю свого часу. Лягаю щойно, як уже чую, що втома склеплює повіки, тоді накриваюся ковдрою, заплющую очі, і п’янливе літепло ночі огортає мене, я засинаю і вкладаю слова до сну. А незабаром я знову бреду нічним містом, і хвоя хрумтить мені під ногами, щось слизьке лускає й розливається пасокою, повітря без запахів оточує мене. Імла розбовтує синю фарбу й малює нею будинки, звуки і відлуння. Я проходжу Ринком, шукаючи входу до того шинку, який мені уже снився, але не знаходжу. Я хочу бачити Лютецію з її полум’яним волоссям, хочу, щоб вона мене взяла за руку й вела будь-куди, хоч і в пекло, бо не думаю, що пекло страшніше за життя. Я хочу мою Лютецію і Лютецію Вагилевича, я хочу бути на певний час ним, але це неможливо, як неможливо замість нього зазирнути в дзеркало. Звідкись з-за рогу вона раптом з’являється й махає мені рукою, потім веде в браму, хоча це інша брама, інші стіни, але коридор прямує до того самого шинку. І ми знову всередині, серед тих дивних людей. Ми сидимо за столом, я тримаю її за руку, відчуваючи неймовірне щастя, що можу бути з нею поруч, хоча це щастя нічим не підкріплене, бо я не знаю, що можу від неї чекати. Це щастя насправді неусвідомлене, воно зі мною і в мені, я живу з ним давно, вірячи, що колись утілиться. І ось нарешті воно тут, і я можу до нього торкнутися, приголубити й пригубити. Ми можемо розмовляти, а можемо не розмовляти, це не має жодного значення, замість нас розмовляють наші серця, наші пальці, наші очі, вони набагато красномовніші за будь-які слова. Проте я не витримую.