Юрий Винничук - Лютеція

До церкви біля залізничного мосту я ходжу лише з бабусею, бо мамі й татові не можна, якби їх там хтось побачив, то вони б лишилися без роботи, а бабусі втрачати нема чого. Дорогою ми завше минаємо майстерню годинникаря — то маленька будка, помальована блакитною фарбою, але щоразу, коли її минаємо, я стискаю бабусину руку сильніше, бо з тієї будки визирає такий страшний чоловік з одним оком, з другого ока в нього стирчить чорна рурка, через яку він бачить, що в людини в голові. Ото він і краде мозок. Але я не даю йому себе обікрасти, бо не зводжу з нього очей, і навіть коли уже та будка позаду, я озираюся й пильно за ним стежу. І тоді він безсилий. Одного разу я навіть погрозив йому пальчиком, аби він знав, що я все про нього знаю, і мене остерігався. Відтоді він, щоб мене задобрити, завше усміхається, але я не вірю йому. В церкві ми молимося за здоров’я рідних, і щоб Бозя повернула нам тата. Після служби Божої ми з бабусею виходимо з церкви, бабуся вітається з такими ж, як вона, бабусями й дідусями, перекидається кількома словами про погоду та про ціни, а ми йдемо поза церкву й заходимо в такі маленькі бордові двері, а там опиняємося в невеличкій кімнатці. Це кімнатка отця Валіхновського, він там тримає одяг, церковні книжки, проскурки та різні речі, які потребує для Служби. Ми сідаємо на канапі, і бабця розмовляє з отцем Валіхновським, а я гризу проскурку й розглядаю дуже гарні картинки в старовинній Біблії. А попри те, дещо й читаю, бо там багато цікавих історій, таких, що їх можна перечитувати й перечитувати. Удома бабця часто просить мене почитати їй, я радо слухаюсь, але не люблю читати Євангелія, бо щойно зачну про маленького Ісусика, то відразу сльози на очі, бо я ж знаю, що з ним далі буде, і так мені його жалко, що далі «дарів тріє царі» не можу читати. А коли ми повертаємося додому, то будка годинникаря вже зачинена, певно, пішов полювати деінде, а може, ховається, але я весь час напоготові й уважно роззираюся на боки і напровсяк знову погрожую пальчиком. А коли бабця питає, кому я пальчиком киваю, кажу: горобчикам.

Відколи я почав звертати увагу на годинникаря, у мене з’явилися тихі підозри, що він так само, як і духи, може проникати в помешкання й ховатися будь-де, бо йому завиграшки зменшитися до розмірів мишки. Тому я став перевіряти не лише шафу, а й шухляди в креденсі, а потім гасив світло й уважно оглядав вулицю, чи не чигає він десь, аби помститися мені за те, що я йому кивав пальцем. Бабця пояснила, що та чорна рурка, яка мене так налякала, звичайна лупа, і годинникарі її вставляють в око, аби вивільнити руки. Але мені від того легше не стало. А легше стало тоді, коли отець Валіхновський розповів на проповіді, що кожна людина має свого ангела-охоронця, який чуває над нами, аби не спіткало нас яке лихо, особливо в темну пору дня. Почувши це, я дуже втішився. І як я міг жити, не відаючи про існування ангела-охоронця! Це дуже добре, що він є, бо тепер мені більше не страшні духи, відьми, розбійники з кинджалами під плащами, викрадачі мозку й навіть сам годинникар. О, тепер я можу нарешті вільно передихнути, бо є ангел, який замість мене перевірить усі сховки, де могли зачаїтися лиходії. Розбійники й духи мусять мого ангела остерігатися, бо він Божий посланець і сильний-пресильний. У якусь найнебезпечнішу мить він підхопить мене, мов орел кролика, і понесе подалі від небезпеки. Шкода лише, що я не чую тріпотіння його крил, не бачу його, не можу доторкнутися і пригорнутися, відчути його тепло. Особливо тепер, коли нема тата. Але коли в хаті запалюється світло, я знаю, він уже тут, десь за моїми плечима. Однак, лягаючи спати, я все одно перевіряю шафу, зазираю під неї і під ліжко, відгортаю татів білий халат і щойно тоді стрибаю у ліжко. Я просто думаю, що ангелу якось не пасує зазирати в чужу шафу, повзати по підлозі, то вже ліпше я за нього це зроблю. Потім я лежу лицем до стіни, на стіні висить квітчастий килим, і я розглядаю його узори, вгадуючи в них фантазійні фігури, замки, ліси, і так при світлі засинаю.

Діти бачать багато такого, чого не бачать дорослі, мені здається, що дорослі з віком сліпнуть. Ну, бо як пояснити, що я, коли ляжу в траву так, щоб перед моїми очима виріс цілий зелений ліс, то бачу в траві маленьких козариків у червоних шапочках, а над квітами летючих гаївок, що тріпочуть крильцями, бачу дракончиків і різних чудиськ, а коли дивлюся на кору старого дерева, то розрізняю страшні писки, великі очі й лапаті вуха. А що казати про мого вимареного друга, якого я назвав Ібрагімом, бо він був арабським воїном, носив шаблю й шолом, а груди його були вкриті панцирем. Його не бачать навіть мої родичі. Хоча він мене супроводжує на пару з моїм ангелом. Просто вони міняються місцями, коли хтось із них натомиться. Ібрагім був моїм охоронцем, вірним до смерті, я відчував його поруч, і коли мені загрожувала небезпека, я твердо промовляв: «Відчепіться, інакше я покличу Ібрагіма!» Це викликало подив, хвилеве очамріння, небезпека маліла, а я гордо проходив повз неї, відчуваючи, як поруч вірно крокує Ібрагім, побренькуючи шаблею. «Якщо накажете, господарю, — шепоче він, — я їх порубаю на капусту». — «Ні-ні, не треба, — заспокоюю, чуючи, як скрегочуть його зуби. — Вони більше не будуть». Та коли я виріс, Ібрагім щез, розчинився, мов його й не було ніколи, так само, як пізніше, багато років опісля, зник уявний друг Сайс у мого малого, з яким він бавився, розмовляв і вкладався спати.