Юрий Винничук - Лютеція

Вони часто згадували свої пригоди, особливо коли приїжджав стрийко Зеньо, і, як я це второпав уже пізніше, часто щось вигадували, доповнювали, але виходило це в них дуже природно, бо що б не розповідав тато, Ізьо відразу підхоплював, киваючи головою і додаючи деталі, які тато пропустив, хоча згодом та сама історія могла виглядати дещо інакше, а то й геть інакше, і те саме було, коли вже Ізьо щось оповідав, тоді тато вклинювався й робив свої суттєві уточнення. Уся трійця була допасована, мов деталі годинникового механізму. Зрештою, вони перебули всю війну то в лісі, то в селі, де тато ховав Ізя на стриху, заки не доправив до лісу, потім трималися одне одного у Львові, коли тато з Ізьом закінчували зуболікарську школу, а стрийко — політехніку.

Загалом я добряче заплутався в тих їхніх розповідях, коли намагався довідатися чогось більше про те, що вони робили в Час війни, бо Часто їхні спогади не вели нікуди, обростали новими історіями, і кінця видно не було. Так сталося і з тією дивовижною розповіддю, як тато з Ізьом стояли зі своїм полком під Самбором у ніч на неділю, 22 червня 1941 року. На вихідні всі офіцери махнули собі до Львова, але їхній командир змусив їх цілу суботу копати окопи. Вони були на нього злі й натомлені, бо в інших полках усі відпочивали. Уночі тато вийшов з намету до вітру й побачив, як небо з заходу перетинають яскраві світла прожекторів, і чути приглушене, але тривожне гудіння. Тато вбіг до намету й побудив вояків: «Буде війна!» Вони зірвалися й поховалися в окопи, так що лише їхній полк і врятувався. А потім вони відступали, але дорогою тато з Ізьом скотилися в яр, бо надлетіли літаки, з годину лежали, а коли спробували вилізти, то побачили німецьких мотоциклістів.

Ізьо цю саму історію розповідав дещо інакше. Він тої ночі ходив на зальоти до однієї молодички, а та пригостила його не тільки собою, але й доброю закускою та пляшкою самогону. Він розбудив тата, й вони, сховавшись в окопі, пригощалися, коли прожектори вдарили в небо. От тоді тато й побіг будити решту полку.

— Ізю, — питаю я, — а то не було часом навпаки? Не мій тато ходив на зальоти до молодички й приніс закуску?

— Нє-нє, де там! Твій тато! Хе! Та твій тато іно про твою маму й думав.

— Та ж її ще не було тоді.

— То й що? Вона була в його мріях і снах.

Коли я знаходив ще й інші невідповідності в їхніх спогадах, Ізьо пояснював:

— То, видиш, так буває... часом чиїсь оповіді стають твоїми, а твої — чужими... бо життя таке переплетене, таке закручене... що я й сам не певен, що було саме так, а не інак...

Далі вони намагалися дістатися своїх домівок на Тернопільщині. Дорогою їм вдалося виміняти за татову гвинтівку й Ізів револьвер сільський одяг і трохи харчів. Рухалися переважно вночі, але одного разу на світанку, коли вони спали під копицею, їх німецька жандармерія затримала, обшукала і знайшла в Ізя його військові документи. Тато свої відразу викинув і радив Ізьові те саме зробити, але той чомусь вирішив, що вони йому ще згодяться, та заховав під устілку. Тата відпустили, а жида повели з собою. Далі починається довга історія, яким чином тато рятував товариша. Німці полонених красноармєйців, що були українцями і за ким зголошувалися їхні родичі, відпускали в міру того, як рухався фронт на Схід. Але українцями зголошувалися всі, тому було створено комісію, яка їх визначала за дуже простим тестом: треба вимовити лише два слова — «паляниця» і «румбарбар». Тато пробився в ту високу комісію і, хоча Ізьо злегка гаркавив, записав його українцем, заплативши німцеві, що спостерігав за тестуванням, золотим царським рублем, та забезпечивши ще й молодицею, яка назвалася Ізьовою дружиною й театрально розіграла неймовірне розчулення зі сльозами та обіймами.

Визволивши Ізя з концтабору, тато забрав його спочатку до себе на село, а пізніше — до загону колишнього директора сільськогосподарської школи в селі Борсуки, лейтенанта Красної армії, а відтак мельниківця, Андрія Яворенка, якого знав віддавна. Яворенко взяв своє псевдо з п’єси Бориса Грінченка «Арсен Яворенко», в якій грав головну роль у сільському театрі. Грав там і мій тато. Насправді Яворенка звали Тиміш Басюк, і походив він, як і тато, й Ізьо, з Лановеччини. Про подвиги Яворенка снували легенди. До його найуспішніших операцій належать напад на Кременецьку тюрму й визволення в’язнів, захоплення в Кременці друкарні, яка потім працювала аж до 1953 року, і помста німцям за спалення села Молотків на Лановеччині. У всіх цих операціях брали участь мій тато, стрийко Зеньо й Ізьо, а також тато моєї мами Лук’ян Сапіга зі своїм братом Никифором, а коли одного разу загін провідав їхнє рідне село Малі Фільварки, то тато закохався в мою маму.