Юрий Винничук - Лютеція

Більше бабуся того разу не захотіла розповідати, а моя уява малювала величний замок з бійницями й гарматами та навісним мостом через рів. А на вежі — мій Ібрагім з далекоглядом стежить, як посуваються ворожі війська, а потім люті кацапи штурмують наш замок, а ми обороняємося, ллючи на них окріп, розплавлену смолу й помиї. Оборона замку стала тривалою уявною історією перед тим, як заснути, з роками вдосконалюючись у всіх хитрощах затяжної оборони. Значно пізніше, у дорослому віці, я довідався від мами, що ж ми втратили таке, що було більшим за хліб зі смальцем.

На початку війни, коли всюди встановлювали українську владу, діда вибрали війтом Катербурзького району на Кременеччині (колишній Катербург став за совєтів Катеринівкою), але поступово німці почали перебирати всі керівні пости, а на села прислали ляндвіртів із сім’ями. Ляндвірти були німцями, але звичайними людьми, які займалися сільським господарством. Дід мав зв’язки з партизанами, беручи також участь у їхніх операціях. Партизани попередили діда, що спалять ляндвіртів, а що то були люди зовсім не лихі, то дід за них заступився, аби їх не вбивали, а тільки налякали. Партизани так і вчинили. Ляндвірти, перелякані на смерть, на машинах утекли. Дід на ту пору поїхав у своє село — Малі Фільварки. Німці стали діда шукати, запідозривши зв’язки з партизанами, двічі арештовували, він щоразу відсидів по кілька місяців, і обидва рази його відпускали, так і не пояснивши, чого він сидів, бо жодних доказів його партизанської діяльності в них не було.

Тим часом партизани почали палити поляків, які до війни прибули з Польщі, отримавши великі земельні наділи. Український селянин за землю міг убити і сусіда, і свата, і брата, а що вже казати про чужинця, який захопив те, що йому не належало. Земля — це щось сакральне й неподільне, за неї і вмерти не шкода. Ніхто не боронив полякам захоплювати цілі міста, церкви й будівлі, але не землю. І почалося тоді некероване стихійне жахіття. Українська поліція втекла до лісу, її місце зайняла польська. Поляки, яких вигнали з їхніх сіл, стали на німецьку службу, цілком логічно вбачаючи в німцях своїх союзників, бо для обох спільними ворогами стали партизани. Відтак не забарилася зворотна реакція — запалали українські села. Серед ночі до діда прибіг знайомий поляк і повідомив, що тієї ночі їх спалять. Дід з бабусею і моєю мамою забрали з хати, що вмістилося на фіру, і втекли. А вранці нашу хату пограбували, вивізши все добро на кількох возах. У Кременці ті підводи стояли кілька годин, і люди зглядалися на те все, особливо їх вражали високі пальми у великих вазонках. Пізніше мама ні за чим так не шкодувала, як за тими пальмами, бо то вона їх і виростила зі своїм братом, якого в червні 1941-го замордували в Кременці російські визволителі.

Мама ще встигла мені розповісти трагедію свого брата Юрка, у пам’ять якого назвали мене. Це вже було перед її смертю, бо раніше вона боялася мені це оповідати. Юрій Сапіга навчався в Кременецькому педагогічному інституті. Якось у грудні 1940-го арештували велику групу студентів. «Ми довідалися про це наступного дня, — розповідала мама, — і тато відразу пішов до міста, найняв адвоката, провідав прокурора, але ніхто нічого не обіцяв. Ми жили увесь час в жахливій тривозі. Час від часу просочувалися чутки, що повинен бути суд. Ми вдосвіта приїжджали й разом з іншими родичами арештованих чекали, але „воронок“ під’їжджав до суду задом упритул до дверей, і ми нічого не могли бачити. Мене хлопці піднімали на руках, і я дивилася та повідомляла, кого упізнала, але Юрка не було.

Так аж до самої війни. Коли перший німецький танк в’їхав у місто, енкаведисти повтікали. У в’язниці всі це відчули й вибили двері. Першими вийшли дівчата, вони відразу пішли на села і сповістили про втечу в’язнів. Хто мудріший — утік у село. А Юрко в тюрмі обріс бородою й чувся безпечним. У Кременці він зайшов до родини й не квапився додому в село. Він думав, що чекісти більше не повернуться. А танк як зайшов, так і вийшов. Чекісти повернулися, улаштували облаву й знову арештували весь цвіт Кременця. Мій тато пішов до міста забрати сина, щоб той тікав звідти, але натрапив на облаву. Йому ледве вдалося врятуватися маленькими вуличками, які він добре знав. Усе ж таки проник у місто, але сина не знайшов. На світанку всіх в’язнів розстріляли та скинули в яму — живих і мертвих — і засипали хлоркою.

Коли німці ввійшли й відкрили тюрму, то люди збіглися з околиць, шукаючи своїх родичів. Яма ще дихала. Там було кілька ще живих. Тіла мертвих опухли від хлорки, аж шкіра повідставала від тіла. Юрка пізнали по черевиках, які йому тато пошив, і по светру, який мама в’язала. У піджаку знайшли зошит з нотатками. Де той зошит подівся, невідомо».