Юрий Винничук - Лютеція

Тато перед арештом працював лікарем у військовій частині й забракував двадцять протермінованих консерв, але не знищив, бо думав, що не має на це права. Цим скористався «кладовщик», який мав нестачу, й покрив її тими консервами. Тата судив спочатку районний суд і засудив на рік. Але це був лише початок, бо насправді татові шили співпрацю з німцями й шукали докази його діяльності в лісі. Мама найняла адвоката, старого єврея, він подав на апеляцію й дуже дивувався, за що тата посадили: «Разве что повліяла ета справка, которую прєдоставіл КГБ о том, что подсудімий во время войни работал агрономом. Но что такое агроном? Разве ето опасно?» Потім він довідався дещо більше й підтвердив, що тата посадили не за консерви, і головне, щоб він тримався й ні до чого іншого не признавався, що б йому там не обіцяли, бо обдурять і дадуть великий термін.

— Чому ви мені нічого не сказали? — стояв на своєму Ізьо. — Я ж можу допомогти.

— Що ви можете? Ви ж його з тюрми не витягнете.

— Може, і витягну. А якби ви мені розповіли, то, може б і суд виграли. Ви що, не знаєте, що наші люди є всюди? І з усіма можна домовитися.

— То які люди?

— Наші, — він усміхнувся й підморгнув мамі. — Серед наших є багато порядних людей, які пережили концтабори і сталінські, і німецькі. У тюрмі вони теж є, і в КГБ.

Ізьо почав діяти. Гарні новини нас раптом просто-таки накрили. Тато уже не був у камері, а — у своєму кабінеті! У тюрмі з’явився зуболікарський кабінет, і тато в білому халаті приймав пацієнтів: кагебістів, тюремщиків і ув’язнених. Але що слава про татову майстерність ширилася, то небавом пацієнтів побільшало — посунули родичі тюремщиків і родичі кагебістів. А ми могли з татом бачитися щотижня! Тато вже не виглядав так похмуро, усміхався і навіть не брав від нас продуктів, бо казав, що йому тут приносять стільки, що не має куди подіти, й навпаки — ще нам віддавав. Ув’язнені не мали чим йому особливо віддячувати й дарували цікаві речі: пам’ятаю шкатулку з соломи, розмальованих солдатиків з хліба, зате кагебісти ладували йому дефіцити.

— Скоро, скоро ваш тато буде вдома. Я працюю над тим, — повідомляв Ізьо.

— Та що ви можете зробити, — зітхала мама. — Йому погрожують десятьма роками, якщо добровільно не признається, що партизанив.

За Хрущова чекісти рідше шили липові справи, хоча траплялося різне.

— Ні-ні, усе не так погано, — стояв на своєму Ізьо. — Мені обіцяли. Не буду вам казати деталі. Ваша зупа з каляфйорів пишна. І цей шпинат — він надав їй такої чудової зеленої барви. А знаєте що? Налийте мені в термос. Маєте термос? Занесу Польові.

— Та хто там зупу пропустить?

— Що? Від мене любе.

Мама налила в термос зупу з каляфйорів. Ізьо пішов, а бабця каже:

— Певно, йому так та зупа сподобалася, що хотів собі ще й завтра на обід з’їсти.

— Я теж так думаю, — сказала мама. — Нехай їсть на здоров’я, Але міг мені то просто сказати. Я б для Ізя ніц не шкодувала.

Але за пару днів, коли ми провідали тата, він повернув нам порожній термос і сказав:

— Але ти мені догодила! Зупка перша кляса. Тільки знаєш, Соню, не роби більше так, бо тоді мене туга за домом ще дужче діймає. Зрештою, я тут не бідую. Маю примус і можу сам собі дещо зготувати.

— І що ти там готуєш?

— З того, що мені приносять. А приносять яйця, ковбасу, бульбу, гречку, смалець. Цибулю теж маю. І чай, і цукор. А ті, — він кивнув головою за спину, — приносять консерви.

Ізьо підняв на ноги все, що міг. Євреїв тоді було багато всюди, і всі вони були дуже згуртовані. Начальником в’язниці був теж єврей. Одного разу тата навіть пустили на неділю додому. Він з гордістю прогулявся нашою вуличкою, аби всі його побачили та й не плескали язиками. І то все завдяки Ізьові.

На час татового арешту ми жили в Станіславові на вулиці Голубій, 11, а під номером 9 жила пані Дарія Цвєк, і ми з бабусею часто ходили до неї, а вона — до нас. Я любив бавитися в її городчику, бо там під високою липою мали гніздо червоні жучки з чорними крапинками, їх було дуже багато, і вони там просто роїлися. Я будував для них фортеці, аби захистити від горобців, а горобці все одно нападали й видзьобували їх, та жучків було багато, і вони були непереможні.

Під номером 15 жили справжні кацапи — Іван Кузьміч, про якого казали, що він «сидить на стакані», його дружина і троє синів. Я не уявляв собі, як можна сісти на склянку й не впасти, а йому якось удавалося, хоча й добряче заносило, коли він повертався додому й вигукував на цілу вулицю слова, яких я не розумів. Вони поселилися в старому польському будинку, звідки поляки виїхали, а кацапи перетворили його на конюшню. З тими хлопцями я часом грався, а якось зайшов до них і побачив посеред кімнати купку лайна. Мама лежала в ліжку з усіма трьома хлопцями і щось їм розповідала. Я ледве не наступив у те лайно, а вони всі зареготали. Вони були бідні, їхніми ласощами був хліб, помащений олією і посипаний сіллю. Одного разу, коли я вийшов на вулицю з хлібом, помащеним смальцем зі шкварками, кацапчуки вирвали мені його з рук і регочучи з’їли. Руки в них були заяложені, писки теж. У найменшого з носа котилися шмарклі, і він їх смачно втягував, жвакуляючи, але ті котилися знову і знову. А вони виривали одне в одного той хліб, відкушували й передавали далі. Я пожалівся бабусі, а вона намастила мені новий окраєць і сказала: «Не журися. Той хлібчик, який вони в тебе забрали, це ніщо в порівнянні з тим, що ми вже через них утратили».