Юрий Винничук - Лютеція

Юрка поховали на кременецькому цвинтарі. Уже по війні мама на могилі побачила виплетений з колючого дроту тризуб. Вона злякалася й сховала його в кущах. Але що сховає, то хтось знову почепить. Хто то був, так вона й не дізналася.

А при цьому розповіла мені ще одну дивовижну річ. Я з’явився на світ винятково тому, що вуйко Юрій загинув. Якби він після втечі з в’язниці сховався й вижив, то у війну вони б усією сім’єю, безперечно, виїхали на Захід, залишатися Юркові було б безглуздо. І вони навіть були сіли на воза та й їхали разом з усіма втікачами в сорок четвертому, але бабуся розплакалася, і дід завернув коней. І отак завдяки смерті молодого талановитого хлопця живу я. Живу за себе і за нього.

Далі дід з бабусею жили в різних родичів, хата залишалася пустою, і ніхто її не рухав, аж допоки в 1949-му не організували колгосп, і хату забрали під контору. А до тієї пори люди обробляли дідову землю й передавали йому городину. До 1951-го дід переховувався на селі, й ніхто його не видав, а щойно опісля виїхав за моїми батьками до Болехова. У 1958-му дід подав до суду, щоб повернути хату, їздив на суд до Тернополя. Мама його відмовляла, бо мав хворе серце й не міг нервуватися, але він мав іншу думку: «Поїду. Хата вам залишиться». Процес він програв, хоч ніде й не було зафіксовано, що майно конфісковане.

У 1959-му ми переїхали на Софіївку, я пригадую, як бабуся з тугою дивилася на свій городчик, який доводилося покидати, так, мовби там був закопаний скарб, але там не було скарбу, там були закопані її руки. На Софіївці так само в польських будинках поселилися визволителі, а в одній хаті навіть китайці. Принаймні ми їх називали китайцями, а хлопця — Кітом. Кіт був старший за мене і дужчий, часто намагався вчинити прикрість, ні з того ні з сього копнути чи дати потиличника. Я його повалити не міг, але сказав, що коли він буде до мене чіплятися, то Ібрагім його вб’є. Того ж дня прийшла до нас його мати сваритися, що ми іх обзиваємо китайцями, а вони ж насправді бурят-монголи, та що я погрожував її синочка вбити, і хто такий Ібрагім, бо вона збирається в міліцію. А мій дідусь, який люто ненавидів китайців після того, як ледве врятувався з російського полону, де його вартували китайці, відповів: «А мені насрати, що ви буряти. Фалюйте на свою Бурятщину і там хоч верблюдами називайтеся. А для нас ви китайці». І незабаром «китайці» таки покинули нашу благословенну Софіївку.

Від вокзалу я йду пішки, проминаю міст, виходжу на Вовчинецьку й зупиняюся там, де колись була хата Чорної Маньки — старої баби, що вбиралася в довгі цвітасті спідниці, а на голові носила чорну шапку. Біля її хати ми виспівували:

Манька вибігала з хати й кидала в нас камінцями, а з вуст її сипалася добірна лайка, яка нас ще дужче під’юджувала й охотила її дрочити. Від її камінців ми захищалися портфелями й не вступалися, доки вона не вибігала на вулицю й галопувала за нами, а ми, весело галайкаючи, розліталися, мов зграя горобців. Хатина Чорної Маньки тепер запалася одним боком в густі бур’яни й угрузла в землю, замшілий дах провалився, оголюючи чорні потріскані ребра. Смішно згадати, що коли мені доводилося йти зі школи самому, я переходив на другий бік вулиці, без компанії моя хоробрість відчутно маліла, а особливо в сутінках, коли доводилося повертатися зі школи в другу зміну. А коли вчилися в першу, то взимку о пів на дев’яту теж іще було темно, і я минав хату Чорної Маньки ледь не навшпиньки, а коли нерви не витримували, намагався промчати вихором, хоча й боявся, що вона може зненацька вискочити в образі свині, кота чи собаки, як то вона часто робила з іншими. Чорна Манька мала здатність зменшуватися до розмірів горобця, так що її нелегко було помітити. Але коли я йшов сам, а бачив її, як вона порається в себе на городі, то голосно розмовляв з Ібрагімом, додаючи собі відваги, Манька здивовано випростовувалася, проводжала мене похмурим поглядом, мабуть, підозрюючи капость, і щось бурмотіла собі під ніс. А я переконував Ібрагіма вести себе спокійно й перестати вимахувати шаблею. Але зараз я не міг себе стримати, щоб не зайти на її подвір’я. Хащі здичавілої наїженої трави, зміїсті батоги винограду, гілля бузини й колючі пагони рожі — уся ця армія мужньо боронилася перед кожним моїм кроком, але я вперто посувався далі, мене цікавила халабуда за хатою, де Манька тримала викрадених дітей. Ми всі були переконані, що вона тримає їх у сараї, що там купа дитячих іграшок, які вона краде на дитячих майданчиках, неслухняних дітей вона чіпляє за одяг на гак, щоб отак вони висіли, аж поки вона не змилосердиться. Одного разу там півдня провисів на цвяшку Йосько Бадиль, який замість «л» або «р» вимовляв «й» — йоб, йобити, їба, їбаїти — а ми мали з того неабияку потіху. Манька прилапала його, саме коли він цупив її квітчасту спідницю, яку вона вивісила сохнути, бо ми переконали його, що коли в ту спідницю загорнутися, то можна стати невидимим. Йосько спідницю стягнув з мотузки, а коли Манька кинулася до нього, загорнувся й навіть не намагався тікати. Однак щось пішло не так, його цілком добре розгледіла не тільки Манька, але й ми, стежачи з-поза кущів. Потім ми чули його вереск і нічим помогти не могли, батьки його були на роботі, нічого не знали, але заки вони повернулися, Манька вже його зняла з цвяшка й відпустила. Він з’явився перед нами з мокрими штанами, замурзаним від сліз обличчям і переляканими на смерть очима. Нам проте вдалося переконати його нічого батькам не розповідати, бо наша провина в цій історії теж була суттєва.