Юрий Винничук - Лютеція

Я обійшов хату, за хатою запущений сад підняв руки д’горі й оплакував опалі плоди, що гнили в траві, збираючи міріади мушви. Сарай захаращений дошками, з-під дощок чкурнула зграйка кошенят і зникла в кущах. З іграшок я помітив лише відірвану жовту ногу ляльки, трохи далі лежала її лиса голівка, добряче пожована, мабуть, котами. Зі стіни стирчав гак.

Далі я іду повз школу, до якої ходив, як на Голгофу, тихо ненавидячи. Більшість учителів не викликали жодної поваги, декотрі були відверто тупі, як директор Лелеко і його дружина, що викладала російську мову та літературу, хоча якраз літератури вона й не знала. Ми їм вигадували прізвиська, які промовляли самі за себе: Гібон мав таке обличчя, що полюбити його могла тільки рідна мама, Клізма ходила так, ніби мала в задниці кактус, у Кобри був життєрадісний задок, і вона підступно жалила, але всі старшокласники задивлялися на неї... Школа, з якої я не виніс нічого доброго, ані вічного, окрім окремих картинок: дівчата взимку в довгих фланелевих майталесах, у яких пріла їхня невинність, тікання з уроків, бійки, безглузде для мене вгризання у фізику, геометрію, хімію — навіщо вони мені здалися?.. Фізкультура — 2, поведінка — 2, російська мова — 2... переважно трійки і четвірки, рідше п’ятірки... і щоразу спілкування з ременем...

Далі завертаю на Каспрівку. Це дорога, якою я, зазвичай, щодня ходив до школи й зі школи, хоча була й інша — попри Маньку. Як же ця вуличка тепер змаліла! І будиночки всі теж поменшали. Мені аж шкода, що я руйную цією мандрівкою свої дитячі спогади, але цікавість бере гору. Я йду роззираючись, ніхто мене не впізнає, так, ніби я привид, та і я нікого не впізнаю. Я йду не кваплячись, хочу пригадати собі шкільні роки, коли ми пленталися цілою гурмою, дорогою хтось відколювався біля своєї хати чи повороту на свою вуличку, гурма маліла, аж поки я не зоставався сам. Так воно і в житті: друзі нас покидають, а потім той, хто виживе, роззирнеться й побачить довкола себе пустку, і стане йому сумно, як стає сумно моєму татові, що вже всі друзі померли.

Ось хвіртка, спершись на яку, годинами простоював дурний Додьо з висолопленим язиком. Ми завше з ним дрочилися, а він гуркотів своїм басом нерозбірливі слова, плювався й махав кулаком, але ми знали, що він поза хвіртку ніколи не висунеться, бо вона замкнена на ключ. А ми кричали і реготали. Ми жодного разу не дозволяли собі його обминути мовчки, не на те ми вчилися. А тому стрибали перед ним і кривлялися, аж доки не вибігала з хати його мама з мітлою й не проганяла нас із лайкою та прокльонами. Старий каштан, що ріс біля хвіртки, ще й досі росте, а Додя давно вже нема.

Далі я зупиняюся перед будиночком двох сестер — Олімпії та Люції, яких мама називала тетами, хоча вони нам жодними тетами не були, а просто товаришували з нашою бабусею. Самі вони дітей не мали й любили, коли я до них приходив, тоді вони мене навперебій намагалися напхати солодощами, ягодами, мармулядами й дозволяли порпатися в їхній книгозбірні, де було багато старих книжок українською та польською мовами. У їхній хаті було багато старих, ще довоєнних речей, чого не було в нас, бо батьки обох моїх батьків разом зі своїми хатами втратили все майно. А ці милі дрібнички — порцелянові горнятка, розмальовані сценами з двірського життя, статуетки китайців із гойдливими головами, інкрустовані ложки й виделки, безліч кольорових пуделочок з-під чаю, кави, прянощів і ще бозна-чого — усе це манило дитячі очі, як і придабашки совєтської епохи — дерев’яні орли та розмальовані персонажі з опери «Запорожець за Дунаєм». Мою увагу вабила церата на столі на кухні з малюнками, які цікаво було розглядати — там на човнах каталися пишні панії з глибоким декольте, у сукнях пінявих, схожих на збиті вершки, а з ними кавалери в перуках із косичками, у розцяцьканих камзолах, при шпагах. Плили вони серед ставу, що поріс білим лататтям, супроводжувані своїми відображеннями в прозорій воді, поряд із лебедями. Хата обох тітоньок була моїм маленьким раєм, заважала лише надмірна до мене увага, яка відволікала від тих скарбів. Після смерті обидві поважні панії мусили б перетворитися на папужок, бо ротики в них не замикалися, вони торохтіли безупину, деколи навіть не вслухаючись у свої ж слова. З їхніх вікон зникли ажурні білі фіранки, натомість з’явилися темні штори, ніхто вже звідти не стежить за вулицею, нікому вона не цікава, живе сама по собі. Не те що раніше, коли жодна найменша подія не могла ковзнути повз пильне око сестер. І коли я повертався зі школи, вони привітно махали мені руками й кликали до себе, я махав їм теж і обіцяв завітати увечері, коли зроблю уроки.