Юрий Винничук - Лютеція

А ще все місто обговорювало жахливі крики, які лунали зі станіславівського озера в парку. Там щось кричало таке страшне, що вечорами уже до парку боялися ходити. І про це теж у чергах багато говорили, аж поки газета не пояснила, що то кричить птах бугай. І всі полегшено зітхнули та почали обговорювати відьму, яка ходить по хатах і жебрає. І та відьма була в нас. Вона товста, скидається на велетенську грушку, розширюючись донизу, литки в неї товстенні, як гарбузи. На голові має сіру круглу шапку, з-під якої визирають сиві косми. На уродини дідусь мені подарував сорок карбованців. Це були ще старі гроші, незабаром вони перетворилися на чотири. І я носився з тими грішми по всій хаті. А потім пішов у сіни забрати котика, а гроші поклав збоку на маленьку шафку й забув. Потім прийшла відьма просити хліба, і бабця винесла їй, а коли відьма пішла, я згадав про гроші. Та їх уже не було. Я плакав, бо для мене то були великі гроші. Опісля відьма до нас більше не заходила.

А на Різдво ми з дідусем улаштовували театр. Першого дня свята після сніданку ми розігрували інтермедію з тих, що дід грав на селі іще замолоду. Дід грав чумака, а я — шинкаря. Помінятися ролями він не хотів нізащо. Ото чумак їде возом і співає, дорогою здибає шинкаря, а той просить його підвезти. Чумак бере шинкаря на віз, але потім вирішує позбиткуватися й каже, що бачить, як мчить до них на коні козак. Шинкар страшно перелякався й просить його сховати, чумак радить залізти в лантух. Тут я ховався в лантух, а дід уже грав двома голосами — за себе і за козака. Козак цікавився, що він везе, чумак відповідав: «Дзвони». — «А чи добре вони дзвонять?» — не відставав козак, і тоді дід брав палку та вдавав, що лупить по «дзвонах», а шинкар відгукувався «дзелень-бом, дзелень-бом». Козак хвалив дзвони і від’їжджав, шинкар вилазив з лантуха й дякував чумакові, що той його вирятував. А коли їх застала ніч, і вони стали моститися спати, шинкар ніяк не міг сховати надійно капшука із грошима, аби його не вкрали. Тоді чумак радить нагнути грабину, прив’язати капшука до верхівки й пустити. Так вони й зробили. Уночі чумак тихенько нагнув грабину, забрав гроші, а в капшука накакав. Уранці шинкар кинувся до своїх грошей, а там — лайно. «Як то? Звідки? Хто?» — «Ех, — зітхав чумак, — треба було ще вдосвіта їх зняти, а то бач, як від сонця розтопилися».

Одного разу ми з бабусею пішли на базар продавати моркву, петрушку, квасолю і квіти. Бабуся все те вирощувала сама. Я ніс городину, а бабуся торбину з квасолею і відро з айстрами. У відрі було трохи води й вона хлюпала. На базарі ми розклалися, я сів на високого ящика, набрав у склянку квасолі й проводжав поглядом кожного, хто попри нас проходив. Але таких, що торгували городиною і квітами, було чимало. Години за дві ми вторгували лише трохи, і бабуся залишила мене, а сама пішла купити сиру на пироги. Я дуже втішився, що буду торгувати без бабусі. А ще більше втішився, коли літній дядько запитав, скільки коштує квасоля, і сказав, що забере всю. Він мені заплатив і пішов. Я аж підскакував з радощів, як мені гарно вдалося поторгувати. І коли прийшла бабуся, я з гордістю показав їй зароблені гроші. Тільки бабуся не мала з того втіхи, дядько тицьнув мені старі гроші, які ще були в ужитку, але знецінились удесятеро. Я гірко плакав, а бабуся мене втішала, хоча в очах у неї були сльози, бо коло тієї квасолі вона добряче наробилася, лущачи її.

Ми жили на околиці, у нас не було водогону, й щосуботи ми ходили в лазню, а влітку в лазню не ходимо, бо маємо річку, всі миються в річці — люди, песики, ровери, автомобілі. Котики в річці не миються, хоча я взяв одного разу нашого котика й помив йому лапки, то він потім тиждень зі мною не розмовляв і ховав очка. У лазні завше була черга, але мого тата знало все місто, нас пускали без черги, а коли хтось обурювався, то дядько-лазебник пояснював: «Перепрошую, але то пан дохтір. Їм не можна в черзі час убивати. Вони життя людські рятують», — і черга вмовкала, не відаючи, що тато нічиє життя насправді вже не рятував, як тоді, коли був у лісі, а тільки зуби, а життя йому доводилося рятувати хіба поза зубами, бо якось у нашого сусіда була біла гарячка, і він був би задушився блювотою, якби не тато.

Інколи мама брала мене до себе на роботу, вона працювала на базі. Там усі розмовляли російською. У них були дивні прізвища — Шефель, Шехтман, Шейфель... Усі жінки носили в’язані шапки й не знімали їх увесь день навіть у приміщенні, а декотрі мали на голові хутряні шапки, але я не бачив, щоб у них піт з чола стікав. Мабуть, там під шапкою він і збирався у спеціальний контейнер. А потім вдома вони той піт виливали. Куди вони його могли використати? Може, вазонки поливали? А потім настала така мода, що треба було високі зачіски носити, і голова скидалася на огірок, а зверху — барвиста хустина, тоді у волосся закручували лашку, а на голові виростала піраміда Хеопса. А ще мені подобалося ходити на парад з татом або мамою, ніколи не вдавалося парадувати з ними обома, бо мама йшла в колоні працівників торгівлі, а тато — у колоні медичних працівників, а я або там, або там. Тато одного разу ніс портрет Хрущова, такого товстого надутого дядька, він мені не подобався, але тато казав, що він добрий, бо повипускав із тюрем багато людей, і нашого дідуся теж випустив, і татових батьків з Сибіру повернув, і маминого дядька Никифора з моїм братом у других Ярославом. На параді всі дуже тішилися і віталися «спразнічком», але ще заки почався парад, то треба було зо дві години збиратися в колони на визначеному місці. І хтось завше перевіряв, хто прийшов, а хто не прийшов, бо це велике свято, коли Ленін вигнав царя, і треба було всім радіти, і ми раділи, і кричали «Ура!», а я стрибав і плескав у долоні. Леніна теж несли на патику, але його так будь-кому не давали, тільки комусь дуже заслуженому, мені теж би не дали, але зате дозволили, поки ще не почався парад, потриматися за його портрет. І тут сталася прикра пригода, я помітив на щоці в Леніна щось темне, певно, десь тим портретом тернули, я вирішив його почистити і спочатку плюнув на те місце, а тоді став витирати, і тут цьотки з копицями на голові страшно перелякалися, видерли в мене того портрета й стали тата сварити, що він не дивиться за дитиною, тоді тато завів мене до мами, а дорогою зі сміху душився, а потім і мама пирскала сміхом, але нікому не розповідала про мій вибрик. Поки та колона збиралася, то люди між собою частувалися, тихенько перехиляли плящину, щось жували, усі тішилися, що нарешті пролетарі стали вільними, і нема війни. А мені було сумно, що нема війни, і я не зможу піти захищати пролетарів і наше щасливе дитинство, і вмерти за інших. Чи в садочку, чи в школі всі діти вигадували про своїх батьків історії, як вони воювали, і то обов’язково — сидячи в танку, а мені не треба було вигадувати, бо мій тато воював насправді, мав коня і шаблю і літав на тому коні, як вихор, отак шаблею махне, а кінь копитом лягне, то ворог і поляже, а йому нічого не було, бо в нього була така сорочка, що її нічого не брало, і я пересвідчився, що в тата на тілі нема жодного шраму, хоча я б дуже хотів, аби в нього такий шрам був, і я б водив по ньому пальчиком, але не було, бо та сорочка захищала. Так мені тато розповів. І що ту сорочку йому бабця вишила, а в вишиття зашила закляття, щоб його шаблі не брали й кулі минали. Але я знав, що дітям такі речі краще не розповідати, бо вони всі дурні, ніколи не повірять. Якщо буду казати, що тато воював у танку — повірять, а на коні з шаблею — не повірять, то я волів мовчати. Я, правда, ще й до дядька Ізя вчепився, чи в нього є шрами, і в нього таки були — сліди від ударів по спині, коли він був у німецькому концтаборі. А від куль теж не було.