Зінаїда Луценко - Свята Марійка

А тоді усі п’ятдесят соток землі засадили картоплею – під лопату, вручну!

– Щоб щось мати, треба тяжко працювати усе життя! – кричав до Наталки серед подвір’я свекор, розчепіривши віялом мозолисті долоні із покрученими від роботи пальцями. – Треба добре наробитися! А вона – вчитися захотіла! Подумати тільки, хоче поступати в інститут!!! Та за які такі гроші?

– Мій батько мене сам би послав учитися. А ви! А ви! Ви!.. – задихалася Наталка від плачу. – Ви мені чужий!

– Куди тобі вже вчитися?! Ти заміж вийшла! Он Денис в колгоспі тяжко робить, і ти йди за ним в колгосп! Вчитися, бач, захотіла! Бо я ще раз тобі кажу: щоб щось мати, то треба тяжко натрудитися! Ми все життя із матір’ю тяжко робили! І тепер робимо! Ти бачила ось ці руки?! Бачила, яка спина, які ноги в матері?!

– Ну і що ж ви заробили ось цими руками? Що?! Чогось я не бачу вашого багатства! Де ж це воно?! Де?!

– А ось! – показав свекор руками по подвір’ю.

– Оці купи гною, оце і є ваше багатство?! Це ви і мені такого життя хочете? І вашому синові, і онуці? Як не хочете, щоб я вчилася, то нехай поступає Денис! – не стримувалась Наталка. – Я так жити, як ви, не буду!!!

– Ах ти ж!.. Та ти ж… Та ти ж, Наталко, жила на всьому готовому, твої батьки тобі годили, і ти ніколи, мабуть, не знала, де воно й що береться!

– У вас, бачу, доведеться навчитися…

– Робити треба! Тяжко робити! Дениса вона захотіла відправити вчитись! – плюнув свекор у Наталчин бік. – Немає вам уже коли вчитися! Запізно вже! Тепер тільки треба робити!

– Я вам робити не забороняю… Але такого життя, як у вас, я не хочу… Я таки поїду вчитися!

– А хто це тебе буде вчити?! – кричала у спину Наталці свекруха. – Наш син, своїми мозолями?! Вивчить тебе, а ти його тоді й виженеш?

– Я сама собі на навчання зароблю… – йшла Наталка з двору й душилась у рясних сльозах.

– То й зароби! То й спробуй! Тільки не з нашого гною ти будеш учитися! І не за Денисів рахунок! Чуєш, Наталко?! Не надійся!!! Як хочеш вчитися – то вчись собі сама!

– Або нехай тебе та твоя грошовита мати, що вигнала із дому, вивчить!!!

Коли дитині щойно минуло два роки, Наталка таки вступила на заочне в інститут і пішла на роботу – до школи у своєму селі, там же й заробляла на навчання.

Денис годував свині. Разом годували.

Уже трохи й звиклась була – аж мати знову вирішила їхати до дядька в місто!

– Наталко, ми із твоєю мамою вже помирилися, – дядько винувато сидів коло столу у свекрушиній хаті.

– Ма?…

– Так, ми помирились! – казала мати. – То перебирайтесь із Денисом назад до своєї хати.

– А я ж поступила в інститут, пішла на роботу, куди я тепер дитину діну?

– Віддай Зойку до дитячого садочка, та й по всьому.

– Я у садочок дитини не віддам. Ніколи… – пригадала Наталка щось своє.

– Ну, тоді нехай сваха бавить? Все одно ж вона вдома сидить!

– А мені що? Я буду бавити, – зраділа на такі слова свекруха.

– Як же я буду щодня так далеко, аж до іншого села, за дитиною до вас ходити?… – здивувалася Наталка.

– А для чого тобі щодня ходити? – спинила Наталчин сумнів мати. – Денис відведе дитину в понеділок до баби, а в суботу назад візьме. Як колись твій брат жив у бабуні? І ми його, бувало, тільки один раз на місяць із батьком додому й забирали. Це вже ти панувала, бо була в дитячому садочку!

– Мамо, я цілий тиждень без своєї дитини не витерплю!

– Ну… – встрявав у розмову вітчим. – Так, Наталочко, не можна! Це ж твоя рідна мама! Хіба ж ти не хочеш для неї щастя?

– Я вже десь колись це чула! – відгризнулася Наталка. – Перебирайтесь краще ви жити в село!

– А хіба ти не хочеш жити без свекрухи? Сама хазяйкою в своїй хаті? Всі молоді хочуть самі жити! Чи ж не так? Хіба ж я себе молодим не пам’ятаю?… – вітчим таки знайшов потрібні аргументи.

А ще – увечері, тихесенько, щоб ніхто не почув, мати Наталці прошепотіла:

– Як мене не було в місті, ну, не жила з ним на квартирі… то дядько написав до газети оголошення про знайомство… І вже приїжджала тут до нього одна жіночка, навіть жила у нього цілий тиждень.

– Мамо?…

– Ти дослухай. Але дядько її не захотів, вирішив відправити назад. Але якщо я, Наталко, тепер ось не поїду, то дядько ще раз в газету писатиме…

– Мамо, ти себе хоч чуєш?…

– Дядько казав, що ми з ним тепер перейдемо жити у стареньку хату його батьків, – шепотіла далі мати. – Я ту хату до ума доведу, вибілю, пофарбую, та й будемо жити у селі, бо я не хочу вже більше його дітям годити. Але якщо я тепер до нього не поїду, то хату можуть чужі люди забрати.