Зінаїда Луценко - Свята Марійка

А за тиждень було Різдво, і Наталка з Денисом пішли до його батьків на свято.

– Ой, Наталко… – прикро зітхала за накритим столом свекруха. – Як ми пережили той Новий рік, одному Богу відомо!

– Що таке?…

– Мамо!.. – понурився Денис.

– У батька, Наталко, після твого новорічного вгощання цілий тиждень болів живіт, він дуже отруївся! Я вже й не знала, чим його лікувати, гору таблеток випив!

– Що ж ти, мамо, хочеш! – хитав головою Олег, він і цього разу приїхав сам, без жінки: щоб не дратувати нею матір.

– То все ж було свіженьке… – зніяковіло виправдовувалась Наталка. – І ми з Денисом їли, наче все у порядку…

– Добре, що у мене завжди купа порошків вдома лежить! – не слухала її свекруха. – Я теж пила все підряд! Але мені, Наталко, до того не звикати, я ж і так була слаба… А от що ж таке було із нашим батьком?… Бо я батькові кажу і сама так роблю: їсти треба тільки вдома! Тут я точно знаю, що я і з чого готую. Як казав колись мій дід, нехай я буду увесь у бруді, але всередині маю бути чистий!

– Але…

– У нас так завжди – куди б ми в гості не пішли, то потім відхворіємо! Ото ми нікуди й не ходимо! Я і синів своїх так навчала – будьте краще вдома!

– Та вже досить!.. – гарикнув свекор.

Навесні Наталка із Денисом засадили город картоплею і буряками, свекруха принесла четверо кролів, троє гусей і два десятки качиних яєць, підсипала ними квочку, Денис замість зарплати взяв у колгоспі бичка і пару поросят… Взялись господарювати.

А тоді… Не заладилося у Наталчиної матері щось із чоловіком, і почала вона над’їжджати додому по два чи й по три рази на тижні. Була дуже дратівлива.

– Що це у тебе город бур’янами позаростав? – ходила між грядками, бралася руками в боки і дивилася по межі. – Гляди, Наталко, бо з тебе люди в селі будуть сміятись!

І Наталка, поки мати йшла до сусідки говорити, ставила коляску із маленькою дитиною на стежці, брала до рук сапу і йшла до грядок. Але тільки починала вона сапати, як дитина із коляски викочувалась і падала на землю. Наталка кидала із рук сапу і бігла до дитини. А ще кричали у загорожі свині, мукало теля, каченята кожну годину просили їсти.

Бур’ян пер угору, як дурний…

– А я своїх дітей, як треба було на городі щось робити, садовила у балію! – повчала ще й свекруха. – Оце поставлю посеред городу, застелю дно ватним одіялом, сама сапаю, аж гуде, а що та дитина в тій балії робить – то Бог Святий знає!

У той рік, коли народилася її онука, Наталчина свекруха вийшла на пенсію і тепер бігала до синової хати мало не щодня – хотіла собі розваги. Казала:

– Я тільки так і рятуюся від депресії! Бо по-іншому вмерла б від нудьги.

– Що це у вас зібралася така купа сміття за хлівом? – показувала іншим разом Наталчина мати на неглибоку помийну яму за туалетом.

– Скажу, Денис приїде та й вивезе, – виправдовувалась Наталка.

– Коли ж це ще він його вивезе?! Кидай зараз же усе, як є, та й іди до чоловіка на роботу, нехай Денис прямо тепер і приїжджає! Я хочу сама прослідкувати, аби ви все прибрали добре!

– Та скільки ж там того сміття? – дивувалася Наталка. – Там буде відер зо п’ять, для чого ж йому саме тепер гнати машину?

– А ти хочеш, щоб тут цілий причеп набралося?! – все більше й більше дратувалась мати, аж лице їй робилося червоне. – Щоб люди через наш город заглядали і розказували, яка ти незугарна?

– Може, я увечері скажу, як Денис приїде із роботи?

– Не треба ждати вечора! – казала мати. – Іди тепер! У нас колись із батьком був порядок, а у вас… Я на таке дивитися не буду! Поки поїду до міста, хочу впевнитися, що тут все буде чисто!

– Мамо, тепер дуже сонце пече, може, якось по обіді?

– Якраз саме гарний час, щоб вивезти сміття! Чи ти, Наталко, хочеш дочекатися дощу? Ти багато мені не говори, а зараз же йди на ферму! Я тим часом полізу на горище і передивлюся зерно, треба буде набрати його в мішки, бо в дядькового брата немає чим свиней догодувати.

– А як же дитина?… – питала Наталка в матері. – Хто ж за малою пригляне?

– А ти дитину посади в коляску та й вези її з собою! Я вам за няньку не наймалась!

– Мамо, але ж це три кілометри в один бік! Мені важко. Та й далеко…

– Я колись молодою ходила на роботу аж за десять, а тут… якихось три. Помаленьку, Наталко, холодочком, йди попід дерева, та й якось дійдеш!

І Наталка таки пішла…

Вона не знала, де саме шукати Дениса, никала фермою туди й сюди, стала напитувати в людей. А тоді ще зо дві години чекала під ворітьми.