Зінаїда Луценко - Свята Марійка

І Наталка з Денисом переїхали до материної хати вдруге. Дитину віддали на тиждень до свекрухи. Завертілось…

Якогось вечора, у п’ятницю, Наталка із Денисом прийшли до свекрухи – забрати додому Зойку, було вже добре пізно.

– Я вдома свині попорав, теля закрив, кури і качки самі зайдуть у хлів… давай заночуємо у моїх батьків? – попросив Денис.

– Гаразд, – згодилася Наталка. – Бо й я втомилась.

– І справді, заночуйте! Куди ви будете дитину серед ночі волокти? – припрошувала свекруха. – Стеліться на дивані та й лягайте спіть!

Як уже погасили у хаті світло – загримало щось голосно у шибку.

– А це кого чорти на ніч принесли?! – розсердився свекор.

Але встав, накинув на голе тіло піджак і вийшов до дверей.

Повернувся назад із Олегом. Той був увесь якийсь зіщулений, у руках тримав велику дорожню сумку.

– А це що таке?! – свекруха сплеснула руками. – Це ж як ти, сину, добрався серед ночі?!

– Попросив хлопців, вони підкинули…

– А що ж сталося?…

– Ходімо, мамо, надвір.

Уже в дверях Олег кинув на Наталку недобрий погляд.

А через годину, Наталка з Денисом уже спали, до них в кімнату увійшла свекруха, увімкнула світло:

– Вставайте і йдіть собі додому, – винувато попросила.

– Як? Перша ж година ночі?! – Денис потер заспані очі.

– Я бачу… Думаєте, я не хотіла, щоб ви у нас переночували? Але… – свекруха швидко огледілась позад себе. – Зрозумійте… Он Олег стоїть, він плаче… Йому погано.

– А що сталося? – спитала Наталка.

– Збирайтеся і йдіть собі… Олегові дуже важко… Йому прикро… на вас, що ви разом… щасливі такі… дивитися. Ви собі удвох, а він тепер – сам… Не ладиться у нього в сім’ї. І все та Каріна!!! – заплакала свекруха. – Не дасть вона мені віка дожити, хоче мене в могилу звести!

– То, може, нехай хоч дитина у вас до ранку переспить? Я завтра заберу? – спитав Денис.

– Ні! Забирайте з собою й дитину… Бо в Олега тепер і дітей, мабуть, не буде. Та змія забере і не покаже! Йдіть… йому з очей!..

Як Наталка йшла до дверей, то почула, як Олег голосно плакав у літній кухні…

– Олег із Каріною посварився, – уже за ворітьми Денис винувато пояснював Наталці. – І оце вже вона його, мабуть, із дому вигнала. Ото ще змія!

– Не нам судити…

Був кінець літа – прийшла пора копати картоплю.

– Ну що, діти, – командувала свекруха. – Завтра їдемо на ваше поле та й почнемо? Думаю, днів за три увесь город викопаємо! Картоплі буде багато, навеземо повен погріб! Буде нам, ще й свиням!

Денис тепер порався і в себе вдома, і батькам бігав-помагав, крутив педалями старого, ще Наталчиного дівоцького велосипеда, між двома селами розривався.

А як свині продавалися, то свекруха купляла на ті гроші «усе собі на смерть».

– Ой, діти, хотіла щось і для вас вділити, але… Самі розумієте, я ж слаба. А гляди, як недоживу? У чому мене ховати будете?

– Мамо, не треба… – спиняв її Денис.

– Що, сину, не треба? Не хочу, щоб мене у лахмітті поховали! Моя фотографія аж у області на дошці пошани висіла! Та у мене аж два дипломи!.. Я тридцять років на одному місці проробила! Нехай ще хтось так зможе!

І так Наталчина свекруха пророкувала сама собі постійно: то не доживе вона, щоб діждати своєї онуки, то не доживе до того дня, як онука почне ходити, а то не побачить, як її до школи збиратимуть…

З дня на день.

З року в рік…

Був серпень, стояла страшенна спека. Картоплю копали лопатами. Тільки свекруха на той час лишилась вдома: вона була слаба. Навіть мати Наталчина зібралась вибирати…

Аби добути картоплю, спочатку треба було вручну перекопати землю. Наталка врівні з усіма бухкала лопатою об сухий грунт, вивергала сірі кучугури разом із картоплею наверх, а тоді згиналася й вибирала бульби, відкидала вбік – щоб увечері їх визбирати із землі.

І руки, і лице, і все її тіло було липке від поту й сіре від пилюки. Наталці ломило спину й тягнуло ноги, і гейкало щось у животі. Але вона копала й копала далі, бо не хотіла, аби її мали за ледачу!

Як увечері зійшлися всі гуртом вибирати картоплю, Денис помітив Наталчину втому і спитав:

– Ну, як ти, Наталко, нічого не болить?

– Та трохи втомилася…

– Потерпи, зараз картоплю зберемо та й поїдемо додому, – відпочинеш.

– Що, любов? – підморгнув Олег.

– Та ж то Ромео і Джульєтта, у них ще від дитинства те кохання! – засміявся свекор. – Це ж скільки тобі було, Денисе, років, як ти до Наталки почав ходити?

– Мені було п’ятнадцять, а їй тринадцять! – Денис ще й похвалився.