Зінаїда Луценко - Свята Марійка

– Наталко, не дурій, у тебе ж дитина ще маленька, – просив її брат. – Я тебе розумію… не знаю, як ти це терпиш… Я б так не зміг, але… тобі видніше… Ти – жінка, мати…

– І навіщо я народилася на цей світ? Я ж немов у якомусь пеклі живу!

– Не кажи такого…

– Я ж училася, я старалась! Я ж усе тільки на «п’ять»!.. Все на щось надіялась! Тягну у школі півтори ставки, вдома працюю цілі дні! Що ж не так, братику? Як здужати?! – і Наталка затріпалась в конвульсіях.

– Знаєш?… – брат дивився на Наталку з острахом. – Кинь тут усе, та й поїхали зі мною хоч на місяць? Тобі треба відпочити, підлікуватись, заспокоїтися й прийти до тями. Бідна моя сестричко…

І Наталка таки наважилася. Взяла відпустку за свій рахунок, дитину завела до свекрухи.

– Я теж поки у матері поживу, – на прощання сказав Денис, відвернувся.

– Ну, живіть!

А в брата, в міській квартирі, Наталка відсипалася й відлежувалась, читала запоєм книжки, ходила на сеанси психотерапії…

Відпочила, помолодшала за той час тілом і стала неначе вища, Наталка розправила плечі і нарешті зняла із обличчя мученицьку гримасу.

У переддень від’їзду брат запитав:

– А чого ж ти не підеш від Дениса? Він тебе ні в що не ставить, геть не поважає!

– Я його люблю…

– Після всього ти не можеш такого чоловіка любити! Це ти не його любиш, а свою любов…

Наталка впала на ліжко, розридалась.

Уже й сідала у автобус, плакала. А брат на прощання помахав їй рукою…

– Знов їхати у те пекло?! Я не хочу!!!

Одне, що тільки й тягло її додому, – це дитина.

А в той час як Наталка гостювала в брата, майже щовечора на кухні у її свекрів за великим столом збиралась «чорна рада» – вирішували, як Денисові й Наталці далі жити.

Якогось разу приїхав ще й Олег…

– Ну що, покинула тебе твоя мати? – запитував Олег дитину.

– Покинула… – гірко зітхала на те Наталчина свекруха.

– А я що казав, що воно так і буде! – не стримувався свекор.

– Не покинула! – плакала Зойка. – Моя мама скоро назад приїде!

– Покинула! От бач, яка в тебе погана мама! – заперечував їй Олег.

– Моя мама гарна! Мама мене любить!

– Твоя гарна мама тебе кинула! І тебе, і твого тата, усіх нас кинула! Вон а там досі знайшла собі якогось дяд ька і уже більше до тебе не вернеться! – лякав Олег.

А Зойка від того все дужче й дужче плакала:

– Де моя мама?!!! Я хочу до своєї мами! Мамо!!!

– Мама вже не повернеться! Ніколи !

– Ну нащо ти так?… – Денис пробував усовістити брата.

– А ти, сину, мовчи! – спиняла його свекруха. – Чи хочеш, щоб і тобі таке ж було, як і Олегові? – із притиском. – Хочеш сам, без сім’ї і без дитини зостатися?

І Денис умовкав…

– Я заберу вас із татом у Київ , – брав Наталчину дитину на руки Олег. – Там будете жити в квартирі із балконом, будеш в зоопарк із папою ходити! Хочеш у зоопарк, Зойко ?

– А моя мама? – пручалася дитина.

– А мама тепер житиме сама. Папа буде їй висилати гроші, і вона буде всім довольна !

– Ти поганий! Я тебе не люблю! – видиралася Зойка. – Я не хочу так!!! Віддайте мені мою маму!!!

А ще за день до від’їзду…

– Ось, – лікарка дала Наталці із собою довгий рецепт, – купи й попий ці ліки, це заспокійливі, від них тобі стане краще. І моя порада: більше не нервуй! Бо інакше можеш потрапити у стаціонар…

– Де я ці ліки шукатиму? – Наталка зажурилась.

– Попроси Олега, він живе у місті, допоможе! А я тобі ось, – простягнув Ігор гроші, – допоможу хоч так. І ще – нехай Олег тебе із поїзда зустріне, у нього ж є машина? А разом і ліки купите…

«Так я і зроблю!» – вирішила Наталка.

Мобільних телефонів ще не було, і в той же день Наталка подзвонила у село, до сусідів Денисових батьків.

Трубку взяла тітка Іра.

– Це Наталка! Перекажіть Денисові, що я додому їду, нехай він попросить Олега, щоб він мене зустрів і допоміг купити ліки, мені тут треба… Перекажете?

– Добре, перекажу… – пообіцяла тітка.

А що собі подумала і що саме переказала?…

Бо на залізничному вокзалі Наталку зустрічав Олег. Але не сам – поряд із ним стояв Денис.

«Як же він, мабуть, за мною скучив! – зраділа Наталка, як побачила аж у Києві свого чоловіка. – Удома роботи повно, а він приїхав!»

А Денис чомусь дуже пильно оглянув Наталку і стримано спитав:

– Як ти себе почуваєш?…

– Добре…

– Тобі, казала тітка Ірка, якісь ліки треба? Чим же ти, Наталко, хвора?

– Та так, у мене ж нерви…

– І це все?! – сплюнув Олег сердито, а потім відвів Дениса трохи вбік. – Ти постій тут! – сказав Наталці. – А ми поговоримо…