Зінаїда Луценко - Свята Марійка

– Мамо!.. – молила Наталка очима матір хоч про якийсь спокій у своїй сім’ї.

– Ой, дитино, не знаю, як ви будете далі жити… – а та журилась. – Такий случай розжитися дровами, а ви – лежите! – спеціально голосно казала, повернувшись лицем до спальні.

Як за тещею зачинилися двері, Денис запитав:

– Це куди твоя мати пішла?

– У ліс… по дрова…

– Вона що, дурна?! Хоче, аби якесь дерево на голову впало і забило?! Біжи й спини, бо ж там такий лід! Скажи, нехай вертається, нехай нікуди з дому не йде, нехай не робить марного діла!

– Ти що, не чув? Твоя теща хоче, аби ще й ти з нею пішов, із пилкою…

Надвечір, як Наталчина мати приволокла у двір останню гілляку, зайшла до хати й сіла біля столу, була, мов ніч, насуплена.

– Будеш їсти? – спитала її Наталка.

– Мені треба ще ті гілляки, що я сама за день натягала, пообрубувати! Нема мені коли з вами їсти! Їжте собі самі! – скинула із себе мокру куфайку, на Дениса й не глянула.

– То вже ж, мамо, надворі темно…

– Я так нарвалася сьогодні, що тіла геть не чую! Руки мені болять, спина болить, в грудях дихати не дає!

– То нащо ви волокли ті гілляки? Не треба було їх волочити! – зітхнув Денис. – У нас дров цілий хлів складений, і на городі є свіжонарубані.

– Якщо у вас, Денисе, є лишні гроші, щоб дрова купляти, то що ж я зроблю… Сидіть собі на теплій лежанці, та й хоч і співайте, або – читайте книжки, все одно дурниці!

– Нащо ви починаєте сварку?! Я по гілляки не піду, у мене мала дитина, я ще жити хочу! І вас не заставляв туди іти!

Наступного дня, лиш розвиднилося, Наталчина мати взялася за мотузку – і знову пішла по дрова.

Ходила вона так ще три дні…

Як натягала тих дров стільки, що в подвір’я не можна було з дороги вільно увійти, затято взялася їх морозяні сама й рубати.

І Наталка з Денисом ще раз пішли жити до його батьків.

За тиждень повернулися знов…

А тоді материн чоловік знайшов собі іншу жінку, а вона переїхала жити у свою хату назад – назавжди й остаточно.

За тиждень поїхала до сина – хотіла погостювати місяць, але швидко повернулась.

– Більше я нікуди з дому не піду! – сказала, як увійшла у двері.

А Ігор тоді написав Наталці у листі: «Ох і нестерпна ж наша мати… Я своїм дітям сказав: – Оце як собі, діти, хочете, але як повиростаєте, то підете жити від мами куди можна далі! Десь у інше місце поїдете! А менша, Люда, мене й питає: – А Одеса, це далеко? – Далеко, – кажу. – Ну то я в Одесі житиму…»

Від дня весілля минало вісім років. Переживши черговий переїзд до Наталчиної матері, Денис сказав:

– З мене досить! Я йду жити до своїх батьків, а ти, Наталко, як хочеш, то йди зі мною. А ні , то поки живи з дитиною… сама, тут…

– Давай краще знайдемо й купимо свою хату! Нехай хоч стареньку, аби свою?… – просила його Наталка.

– Де ми на свою хату візьмемо грошей?! Та й люди скажуть, що у нас є дві хати – у батьків, а ми ще й хочемо купляти третю?

– Та нехай люди кажуть, що хочуть! – просила Наталка. – Я так далі жити не можу! І сама теж не хочу… Може, підемо на квартиру?

– В селі – й на квартиру?! – дивувався Денис. – Це вже точно буде об що бабам язики чесати! Придумала ж таке!

А Наталка тоді так сильно хотіла своєї хати, що більше ні про що й думати не могла. Хотіла спокою…

– Якщо вже немає де дітися, то коли хочете – йдіть хоч би і до нас? – таки пропонував свекор.

Але свекруха була проти.

– Я, сину, не залізна! – хитала головою. – Я ще хочу пожити – Наталки сюди не приводь! А ти, як хочеш, то повертайся додому, тільки ж сам.

– Вертайся додому й живи! Досить тобі з’їдатися! – підтримав свекор.

А через місяць йшла Наталка із школи додому, і дорогою її перестріла тітка Ірка, свекрушина сусідка.

– Ну, як там воно, Наталочко, живеться?

– Та…

– Я все знаю, – роззирнулася тітка, чи хто її не чує, – я тобі зараз щось по великому секрету розкажу, тільки ж ти дивись, не проговоришся нікому?!

– Що таке? – не любила Наталка тітку Ірку.

– Це ж твій Денис, я знаю, тепер у своєї матері живе? Але ж він до вас з дитиною хоч приходить?

– Приходить…

– Так от! Вчора приходив до нас Олег і похвалився, що скоро вони Дениса від тебе назовсім заберуть.

– То він і так уже не в мене…

– Та ні, зовсім заберуть, не розумієш? Олег казав: «Вона йому щось поробила!» ну, це – ти понімаєш?… А твоя свекруха: «Ще такого не бачила, щоб так чоловік за кимось мучився! Дениса так і тягне туди, до неї!» А я собі тоді, Наталко, думаю: ну як це чоловіка не буде до жінки, до дитини своєї тягнути? Але собі мовчу, бо ти ж знаєш свою свекруху – візьме та ще й розсердиться? А тоді Олег ще й похвалився, що десь він якусь бабу-знахарку напитав – він же без кінця по тих бабах сам їздить, щось там собі відробляє. То мають наче завтра заставити й повезти твого чоловіка до тої баби, щоб оце вона від тебе його навіки вже відірвала! Бо ще, казала твоя свекруха, що у тебе недобрі очі, що це тільки через тебе наче у них у дворі порча, і корови не ведуться, відколи ви оженились, і…