Зінаїда Луценко - Свята Марійка

– От і все, бувай! – манірно й просто так сказала Наталка і пішла, навіть не озирнулася вслід. А він стояв, мов стовп, і дурнувато посміхався. Схаменувся, коли от-от мала увійти у двері.

– Наталко! – гукнув. – То я прийду сьогодні вечері?

– Це ще для чого? – здивувалась. Однією рукою тримається за одвірок, а іншою тре собі обличчя, хоче спати.

– Може… Підемо в кіно разом, га?

– Ну… приходь.

– Я прийду!!!

Вже й вечір вповзає у західне вікно червоним язиками полум’я, а Андрійчик усе сидить – не заснув і на мить, боїться пропустити потрібний час…

Аж тут хтось постукав у найближчу шибку. Та так голосно й уперто.

– Хто там? Сину, піди подивися! – гукає із кухні мати.

– Йду…

А втома таки дається взнаки. Хоч і молодий і кохання не давало увесь день стулювати йому повік, аж тепер відчув Андрійчик, що втомився.

– Чуєш?! А я й не знав, що ти удома! – прямо із порога вхопив його в обійми Назар, товариш і однокласник. – А у мене сьогодні весілля, бачиш? – і показав на білу квітку, пришпилену на груди.

– Я… Я тебе вітаю, – чомусь світ перед очима став хитатися. – А чому ж ти не з гостями?

– Та тут таке, друзяко… Розумієш, мій дружба перепився, його швидка забрала. А без боярина яке весілля? Дружка вередує. Я вже був у розпачі, як тут – хлопці кажуть, що ти прийшов з армії, бачили тебе на випуску сьогодні. А я й не знав! Ти чому мені не сказав, га?

– Та я тільки вчора приїхав… – виправдовувався Андрійчик.

– Вчора? І не чув про моє весілля?

– Ні…

– От мені товариш! Але не страшно! Я як почув, що ти вже вдома, відразу ж покинув весілля – і до тебе. Тож збирайсь, Андрійчику, будеш у мене дружкою, найстаршим!

– Але я… Я не можу…

– Чому це? – здивовано підвів брови Назар. – Я заради тебе кидаю молоду, гостей, мчу на всіх парах, а ти?! Ти що, хочеш мене образити, та ще й у день мого весілля?

– Ні…

– Тоді нічого не хочу чути! Даю тобі п’ять хвилин на збори, й їдемо!

– А вечеря? – із полумиском гарячої картоплі до кімнати увійшла Андрійчикова мати.

– Яка картопля, тітко Світлано? Ми ж їдемо на весілля!

– Отакої!

Сутеніло дуже швидко. Андрійчик поглянув на годинник.

– Гаразд, я зараз поїду з тобою, але потім на кілька годин мушу відлучитись, маю справу.

– Про що мова? Звичайно!

Але весілля є весілля, час тут летить, немов потік, не зогледишся, а уже минула не одна година. Андрійчик аж злякався, коли поглянув на годинник.

– Уже десята!!! Господи!..

– Що сталося? – обійняв товариша Назар. – Не бійся, мамця не буде тебе лаяти, ти ж уже дорослий.

– Та я не про те…

– А що сталося?

– Розумієш, я мушу йти, я пообіцяв…

– Та говори вже!

Назар випромінював стільки радості та щастя, що Андрійчик вирішив йому зізнатися:

– Я призначив одній дівчині побачення, пообіцяв їй прийти, а тут – весілля.

– Не біда! Хто вона така?

– Ну…

– Давай швиденько – одна нога тут, друга там – біжи до своєї любаски і повертайтеся разом назад!

– Та я не знаю, чи вона погодиться. Просто ми ще не зустрічалися ні разу. Та й… вона, здається, чужа кохана.

– Пусте! Усі дівчата – чиїсь кохані! Веди її мерщій сюди і, може, скоро потанцюємо ще й на вашому весіллі!

Андрійчик аж стріпнувся – а що як… Накинув на плечі куртку і щодуху побіг у темінь.

Наталка його таки чекала… Підходячи до її подвір’я, на мить зупинився, постояв, відхекався. А поки він приходив до тями, побачив, як Наталка визирнула у вікно, потім вийшла за ворота, знову ввійшла.

«Невже чекає на мене? Чи, може… Ні! Вона повинна бути моєю!»

Ось Наталка вже вдруге зачиняє хвіртку, повільною ходою йде у глиб двору, озирається, сідає на порозі…

Насмілився…

– Наталко! – гукнув, узявся руками за ворота. – Ходи-но сюди, це я… Андрій…

Вона раптово скочила, повернулася обличчям до дороги, місячне світло проллялось на розпущене волосся; здавалось, що навіть очі засвітились.

– Це ти… – було видно, що чекала.

– Вибач, я запізнився. Я не міг прийти відразу ж, бо…

– А я вже вирішила, що ти патякало!

– Та ні… У мого товариша, Назара, сьогодні весілля, і він узяв мене за старшого дружбу.

– Міг би хоч попередити! – уже й дорікала…

– Вибач, але не міг, він застав мене зненацька. Просто уже сутеніло, а я цілісінький день не спав… Я не міг заснути, чекав, коли швидше настане вечір, щоб прийти до тебе.

– Ага, чекав! А прийшов у глупу ніч. Ти дивився на годинник? Уже майже дванадцята ночі, хто в такий час гуляє?

– Вибач… Назар якось так напався на мене раптово, а це ж весілля. І… мене направду там чекають. Тому… Наталочко, – схопив за руки, а у самого – дрібно тремтять, – ходімо зі мною, нас там чекають.