Зінаїда Луценко - Свята Марійка

На родини до Варвари зійшлись лише колеги.

– Який же гарний у тебе хлопчик! Нехай росте здоровий!

– Щастя бажаємо Олежці!

– Щоб був розумний, любив і шанував свою маму!

– Бажаємо йому щастя! А ще… Аби як виросте, знайшов собі гарну пару!

Після кожного тосту гості ставали все веселішими, шум у кімнаті наростав.

– А я все знаю, – довірливо нахиливши до молодої мами голову, зашепотіла Світлана їй у саме вухо. А тоді відхилилась і голосніше: – Та що там я, усі вже знають, Варко! Про Вадима…

– Не тепер… – враз спохмурніла Варвара, вхопила сп’янілу подругу під лікоть і відвела до іншої кімнати. – Навіщо ти?… Я ж тебе просила нікому не казати.

– А що таке? Ти жінка вільна, та й він – чоловік непитущий. Це не секрет, усе село уже говорить про те, що Вадим за тобою сохне. Та й ти, я знаю, не проти… Чого таїтися? Ви ж давно не діти!

– Я й не проти, але його мама…

– Що – мама? Вона ж не знайде в селі невістки кращої за тебе. А що є дитина?… Це ж навіть на краще! Вадим матиме собі сина, а Олежка – батька!

– Ой, Світлано…

Минуло кілька років, і Варвара таки дала свою згоду на шлюб. Потім народився ще й Денис. І синів своїх, як і обіцяла, вона виростила гідними людьми.

Як прийшов Андрійчик з армії – прорвалось небо: дощ лив і лив, мов із відра. День при дні. На городах бур’янів у пояс, по вулиці – калюжі, по вікнах капле. Сидить Андрійчик та й сидить у хаті, на серці тоскно.

– Чому ти світом нудиш? – питає мати. – Йшов би десь до дівчат та й нашукував би вже мені яку невістку!

– Яку невістку, мамо? – сидить Андрійчик і дивиться на небо.

– А якусь таку: скромну, роботящу, чемну.

– Як вам треба, то й шукайте, я ще женитися не збираюсь.

– То воно на те й показує, – каже мати. – Де то видано – такий молодий і все сидиш удома.

– Як треба, десь піду, щоб вам очей не муляти! Коли заважаю в хаті…

– Тю на тебе! Не можна й слова сказати. По мені – й сиди, але й межи люди пора десь вибиратись.

– Не хочеш дівчини – то шукай, сину, собі роботи, – це вже батько.

– Як скажете, нехай он тільки дощ ущухне, тоді й піду.

Такий Андрійчик.

Аж тут – у школі випуск! Може, й не пішов би туди. Так ось – дізнались хлопці, товариші з дитинства, що він прийшов з армії, а може, мати розказала? – та й постукали у двері.

– Агов! – гукає Максим, найкращий приятель, найщиріший дорадник, рятівник у всяких бійках колись хлопчачих. Бо Андрійчик собі був плохенький – худий, несмілий, а той, мов богатир билинний! – Привіт, друзяко! Виходь у люди, а то закопався, сидиш сам у хаті.

– Може, він на монаха готується вчитись! – підкусив Денис, той ще жартівник. А сам такий – геть тобі чисто циганчук: верткий, чорнявий, кучері мов із смоли вилиті, з очей аж іскри сиплють. Знав Денис Андрійчикову прихильність до читання Біблії, до ходінь у церкву, забобонів.

– Та що ви… – знітився Андрійчик, але друзів зустрів із розпростертими обіймами.

– Заберіть хоч ви його, хлопці, та виведіть десь у люди! – мати змиває порога, воду бере з-під ринви.

– Виведемо, тітко Світлано! Сьогодні у школі випуск, музика гратиме до ранку, підемо на дівчат полювати!

– Оце я розумію, справжні хлопці!

– А ви готуйте нам із собою пляшку гарної самогонки!

– Що ні, то ні! – насупилась Андрійчикова мати. – Ніякої горілки мені, щоб я й не чула! Ще молоді, аби п’яницями ставати.

– Та ми жартуємо!

А далі зачинили за собою двері, говорять, регочуть – що то юність!

І правда, після обіду стихло. Дощ перестав сіятися, розбіглись хмари, сонце блиснуло, сипонуло на землю рясним промінням, та так дужо, що вмить здійнялася пара. Тепло, зелено, запахущо!

Андрійчик почав збиратись. Вийняв із шафи штани, сорочку, надягнув на себе, обдивився – щось воно не те. Поки був у армії – підріс, усе замале зробилося, закоротке. До вечора ще був час, то він пішов до магазину, вибрав собі джинси, нову теніску, кеди. По дорозі забіг ще й у перукарню…

Як ішли до школи, то серед хлопців Андрійчик був чомусь найвеселішим. Чи то що дощ нарешті зупинився, чи то його одяг новий так смішив? Аж хлопці Андрійчика не впізнавали.

Почалися танці.

Усі такі розвеселені – дівчата… А хлопці? Один по одному біжать у кущі і звідти вже й собі йдуть, сміються, штовхають один одного у плечі. Директорка школи бігає за ними, посилає вчителів – не встигають. Та й де ж там встигнеш!