Зінаїда Луценко - Свята Марійка

Андрійчик тільки посміхнувся на те:

– А я давніше!

– Коли давніше? Може, ще в садочку? Сподобалась Наталка, зізнавайся?

Мовчав…

Ось знову заграло. Олександр Малінін співав: « Как упоительны в России вечера ». Андрійчик не спускав очей із Наталки. А вона – кружляла у танку із кимось іншим – не із Максимом, не з Денисом, не з ним. Але хай собі – не з ним – думав Андрійчик, аби тільки не з Денисом.

А той, здавалось, і не дуже й журився за Наталкою, він тепер стискав у обіймах якусь яскраво нафарбовану дівицю у міні-спідниці та колготках в сіточку.

– Приїжджа, з міста, – раптом гаряче шепнув йому на вухо Максим. – Вона віддається за шоколадку, ти як?

– Що – як? – ніби не зрозумів Андрійчик. Думав, що Максим від нього відчепиться.

– Ти що, не хочеш побути наодинці з доступною дівкою? Ти ж щойно з армії повернувся!

– Та ні…

– Як знаєш, бо я – після Дениса.

Андрійчик ледве дочекався кінця пісні, підійшов упритул до Наталки:

– Можна я проведу тебе сьогодні додому?

– Я ще не йду, рано! – усміхнулася Наталка. – Це ж випускний, усі будуть танцювати аж до ранку. Та й треба ж сонце зустрічати!

– А можна, я з тобою? – сказав щось аж надто сміливе. Дурне!

– Можна! – дівчина пустила бісики очима, пхикнула – але він бачив, що незлобливо.

Цією обіцянкою Андрійчик і втішився. Пам’ятав про «доступну дівку», набрався сміливості і не відходив тепер ні на крок від Наталки, не спускав із неї очей. Помічав, що її це тішить – інші дівчата позирали із заздрістю.

Та й Денис із Максимом зникли, вони більше так і не з’явилися біля школи.

Сонце розірвало пелену ночі раптово.

– На гірку! Ходімо на гірку зустрічати сонце! – кричали випускники.

І втомлена класна керівничка, очоливши своїх колишніх учнів, построїла їх у шеренгу, аби повести асфальтовою доріжкою геть зі школи.

– Я дуже втомилася… – Наталка зняла із ніг туфлі й стала босими ногами у холодну й зарошену траву. – Я нікуди не піду!

– Так не можна, – захитала головою вчителька. – Це ж зустріч сонця! Її ніяк не можна пропустити!

– Чому?

– Бо… Бо це така давня традиція! І ще є повір’я – із ким зустрінеш схід сонця, із тим ще не раз потім зустрінешся, матимеш спільну долю! А ми ж хочемо й надалі зустрічатися, бути друзями, підтримувати одне одного в житті?

– Хочемо! Хочемо! Аякже! – кричали збентежені випускники. – Ходімо скоріше, бо сонце вже ось-ось покажеться! Ходімо з нами, Наталко!

– Ні, я краще піду додому… Андрійчику, ти не бачив Дениса?

– Не бачив…

– Куди ж це він подівся…

Ось так вони і йшли разом, у перших променях її першого сонця.

Хоча… Вона уже зустрічала сонце із Денисом, майже.

Вони давно вже зустрічалися, кілька разів стояли під вербами – аж до ранку. Цілувались…

А тепер її вів Андрійчик.

Наталка йшла – й байдуже, чи йде там хтось поряд із нею, чи вона сама. Утомлена, ноги збиті в кров – через нові туфлі та через танці.

Сонце підіймалося все вище, вище…

– Знаєш, а я вже й шкодую, що не пішла разом з усіма – капризувала Наталка. – Це все через тебе!

– Через мене…

– Так! Якби ти ото не бовкнув, що «можна я тебе проведу?» – то я б, може, й пішла з однокласниками зустрічати сонце. Ще й той Денис десь дівся…

– Ти ж втомилась?

– Втомилась?! Та я ще б танцювала й танцювала! А тут – іду з тобою? І чого ти до мене причепився, мов реп’ях котові на хвіст?

– Бо ти мені сподобалась…

– Можна вмерти – сподобалась! Хіба тільки тобі одному?

– Але мені – найдужче…

– Не тільки тобі! Тут би ціла череда хлопців йшла за мною, коли б я лиш схотіла!

– Я знаю…

– Знає він! А ти знаєш, яка я тепер на тебе сердита?

– Як хочеш, то давай повернемося назад… – його навіть тішили ці дівчачі примхи. Аби тільки не говорила про Дениса. А так – якесь сонце розгоралося у Андрійчика всередині. Воно приємно лоскотало, гріло, пекло, смалило!

І вона це відчувала.

– Але у мене збиті ноги! Ось, поглянь! Ти що, не бачиш навіть, що я йду боса?

– Бачу… Тобі, напевно, коле в ноги?

– Так що?

– А от що! – і він підхопив її на руки, притис до себе, завмер. Аж світ йому померк в очах.

Світило сонце, хоч вранішнє, погідне, але сліпучо-ясне. І, мабуть, десь уже й прокинулись люди, і хтось би міг їх так от побачити. А це ж село…

Але Андрійчик не зважав.

Та й що він робить?

Він несе на руках свій найбільший скарб – ось цю Наталку, без якої тепер не зможе й дихати!

Приніс під самі ворота, обережно поставив.