Зінаїда Луценко - Свята Марійка

– Оце у нас, Марійко, аби ти знала, усе життя так, ти теж звикай, – коли Марійка вибігла надвір, сказала їй свекруха.

– Та вони там дуже б’ються! А якщо мій Іван уб’є свого тата?

– Не уб’є!

– Та я все ж таки піду…

– Воно тобі треба?

Але бійку було вже добре чути крізь відчинені вікна аж на вулиці.

– Ви мене не розумієте ні грама! – кричав Марійчин молодий чоловік у кімнаті до свого батька. – Ви мене все життя ні за що не мали! Ви все життя мене мучили!

– А щоб ти був не народився, відьмин ти син! – батько турнув кулаком сина в ніс.

– Збирайся й ходімо звідси! – кров’ю плюнув Іван на батька.

– Та я тебе!..

Але Іван із Марійкою вже пішли.

– Може, таки б у нас заночували? – знехотя у спини їм спитала Рузя і відразу ж розкурила нову сигаретку. – Батько вже натомився, він тепер засне і нам не буде заважати. А ми б ще трохи поговорили на кухні про те й про се, га?

– Ні!!! – визвірився Іван. – Я сюди більше ні ногою!

– То ти ж його там хоч добре відгепав? – спиталася про батька.

– Та йдіть ви… – додав занадто міцне слівце Іван і зачепив носаком черевика чималий камінь при дорозі.

– Давай, рви мені нові туфлі! – закричала йому вслід мати. – Я все життя гарувала, ні дня, ні ночі не бачила, а воно – таке невдячне!

– Бачити не хочу!!!

А як завернули за будинок…

– Мені треба трохи походити по дорозі, – сказав Іван і пішов навмання сонним містом. Марійка попленталася за ним.

Коли вони нарешті добралися до села, уже був ранній ранок, стара Зойка саме вийшла з дійницею до корови і тут побачила своїх дочку і зятя, мокрих з голови до ніг, ще й забрьоханих у болоті.

– Оце мені біда! – поставила вона відро собі до ніг і сплеснула руками.

– Це ще не біда! – кричав грізно від самих воріт Іван, жаско водив очима. – Згиньте! Ідіть назад до хати!!!

– Що, сину, сталося?… – таки пішла слідом.

Уже в хаті Іван скинув під ноги мокрий піджак і, як є, в чорних від бруду штанах, всівся на білому простирадлі, склав руки під грудьми.

– Кажи, стара відьмо! – почав кричати до тещі. – Кажи мені правду – із ким твоя дочка волочилася, до мене?

– Ні з ким вона, сину, не була…

– А я знаю, з ким була! Не бреши мені!!! – волав Іван. – Мені добрі люди розказували! Був у неї Карпо, і Роман сюди ходив, і…

– Сину, то ж до кожної дівчини перед її чоловіком та хтось ходив. Хіба ж і ти ніколи не мав дівчини? До тридцяти років, синок, у мене вже двоє дітей було. А ви ж оце тільки що й побралися.

– А-а-а?! То ти, стара карга, аж допіру у цім зізналася!

– Іванку, – тулячи заплакану дочку до себе, просила Зойка, – заспокойся, сину. Біжи помийся, поїж – і лягай спати.

– Ляжу, якщо коло мене буде моя жінка лежати.

– Ну то нехай лягає… Лягай, Марійко.

– Чуєш?! – кричав Іван до Марійки. – Зараз же лягай!!!

Марійка послухалась його і лягла. Зойка теж нищечком стала за дверима – вона боялася, аби Іван нічого лихого не вчинив із її дочкою.

Але Іван помітив тещу:

– Геть звідси! – закричав. – Тільки цього бракувало! Що ви тут, мамо, робите?

– Як – що? Стою й дивлюся!

А тоді як Іван заснув, Марійка плакала у своєї матері на плечі.

– Мамо, – просила вона, – я не буду жити із цим Іваном. Давайте його геть виженемо…

– Моя дитино, – дивувалась Зойка. – Треба було раніше на нього роздивитись, до весілля. Ти ж, либонь, уже й правду тяжка, а ви з Іваном – не розписані. Нехай він хоч розпишеться з тобою, щоб не була дитина байстрюком. А тоді подивишся. Може ж, він вгамується. Бо ще молодий чоловік, може, того й ревнивий?

– Мамо! Він страшний!!! Ви ж іще не все знаєте! Бо він на мене руку піднімає, ревнує страшно, обзиває негарними словами, а як учора із своїм батьком бився…

– Нехай страшний, а все ж таки він чоловік, – вела далі своєї Зойка. – А наш батько, хіба й він на мене колись руку не піднімав? Хіба не було такого, що бігав по селу з сокирою в руках, шукав мене, щоб зарубати? А як душив мотузкою, пам’ятаєш? Але тоді в батька та дурість трохи пройшла. І у Івана нашого пройде. Не ти перша, не ти й остання! Та й… одягайся, Марійко, трохи скромніше, поскидай ті кульчики із вух, вже ж не дівка. Наш батько мені разом із вухами б одірвав. Що мені було, але я таки дотерпіла до кінця!

– Але ж батько наш втопився?! – нагадала Марійка мамі.

– Ну, втопився, я його туди не волокла, він сам… І хіба ж мені потім добре було без чоловіка? Хіба вам, дітям, без батька свого добре було? Не сироти своєї дитини… – просила Зойка.

І Марійка вирішила послухатися маминої поради, і терпіла. Закрутила довге волосся у тугу гульку, познімала із себе всі прикраси – позолочені сережки й мідного хрестика, перестала фарбувати губи.