Зінаїда Луценко - Свята Марійка

Наступна сварка була саме через це.

– Що ти собі думаєш?! – звірів Володька. – Мати з батьком тримають для нас хазяйство! Вони побудували цю хату, виростили нам дітей! А ти… Мало того, що нехтуєш матір’ю, нічого їй не допомагаєш, тижнями не заходиш до них на подвір’я, то тепер ще й онуків не пускаєш!

– Але ти…

– Мати моя он плаче, у батька тиск піднявся. Думай, Сусанно, що ти робиш!

– Я…

– Казала колись мені моя мати, казала! Щоб я брав за себе сільську дівчину, а я не слухав!

– То я…

– Що тепер?

Чорна кішка пробігла між подружжям.

Як то воно все трапилось, Варвара й не зогляділась. Вона хотіла мати собі дитину, а виходило, що розбивала тепер чужу сім’ю?

– Та не вийду я за тебе заміж! – уже вкотре твердила вона Володьці. – Ти цього не розумієш?

– А для чого тоді усе це… Для чого ти ходила, казала… Хіба ти не казала?

– Я тільки хотіла собі дитину, і аби вона була від тебе. Що ж, не вийшло…

– Але ми уже стільки часу зустрічаємося! Я хочу, аби ми більше ні від кого не ховалися, а жили разом. Я хочу з тобою жити, Варваро! Давай одружимося, офіційно!

– Слухай, Володь, опам’ятайся. У тебе є діти, жінка, і я ніколи не стану поміж вами!

– Я своїх дітей не збираюся кидати! Але Сусанна… Я її більше не люблю, я хочу бути з тобою!

– Не хочу я будувати щастя на чужому горі, – відказувала йому Варвара. – Та й як до мене поставляться твої діти? Вони ж мене зненавидять! А батьки? Проклинатимуть на кожному кроці! Не може поміж нами нічого бути, та й усе! І – ти ж колись любив Сусанну?

– Якщо кохання закінчилось, то його й не було ніколи… – зітхнув Володька. – Я немов сліпим був увесь цей час. Я вибрав цю Сусанну, цю курку вимочену…

– Не смій так про неї говорити, мені це неприємно! – урвала його Варвара. – Сусанна – мати твоїх дітей!

– Вибач… У мене раптом все з ніг на голову стало, і я – це вже не я. А Сусанна, вона мене, мабуть, тоді причарувала, бо як подивлюся… І що я думав? А ось ти…

– Якщо хтось комусь не пара, то не допоможуть ніякі чари.

– Або це ти щось мені поробила, га, Варко? Зізнавайся! – і Володька кинувся було жартівливо обіймати свою коханку.

Але Варвара раптом стрепенулася.

– Ні! Відійди. Знаєш, коли між нами усе було б просто так, полюбовно, без ніяких таких думок із твого боку, як раніше, то я б не відсторонювалася. Але тепер… Тепер, Володько, я бачу, що доведеться забути усе, що було поміж нами. Набавились, і досить, бо ти надто серйозно почав сприймати ситуацію, мені вже страшно.

– Досить?!! – він аж руки запустив у шевелюру, чорнющі очі зблиснули недобрим вогнем. – Ти кажеш досить?! Ні! Я не якась ганчірка! Не хочеш йти до мене, то я однаково вижену Сусанну або сам піду з дому. Ми з нею мусимо розлучитися, бо я не можу більше бути разом під одним дахом із тою жуйкою! Вона мені спротивіла!

– Ти знову починаєш?

– Вибач…

– То це виходить так, що через мене ти зненавидів свою жінку?

– Може, я ненавидів її ще відразу, але не розумів цього. А тепер у мене відкрились очі. І навіть Оленка казала вже не раз, що ти була б мені кращою парою, що ми наче створені одне для одного. А це – моя сестра.

– Вона ще нічого не знає, тому й так каже.

– Ну то чого чекати? Хочеш, я сьогодні ж поговорю з дружиною, з батьками.

– А діти?

– Діти… Що діти? Діти скоро виростуть, вони мене зрозуміють, якщо не тепер, то потім. Я теж із ними поговорю. Бо… хіба буде краще, як я стану ображати їхню матір, а сам буду нещасливим?

– Діти тебе не зрозуміють і не пробачать ніколи, затям це. І твоя мати…

– Знаєш, як кажуть: для свекрухи невістка – як в горлі кістка. А ще й для моєї матері, та ще й Сусанна! А от тобі вона буде дуже рада.

– Про що ти говориш, Володько?

Але він не схаменувся…

І того дня, ледве Варвара переступила через поріг материної хати, як та на неї накинулася із криком.

– Та ти ж потіпаха дурна! – стара розпатлана жінка сунула до неї з кулаками. – Що ти здумала мене на старість знеславити? А як дізнаються у селі люди? Це ж такий несусвітній сором!

– Що таке, мамо?

– Що таке?! Ти, хвойдо, сплуталася із жонатим чоловіком!

– Яке вам до того діло… І… хто сказав?

– Хто?! Ось щойно до мене приходила Володьчина мати, просила, аби я тебе схаменула, аби ти, гадюко підла, не лізла в чужу сім’ю! Який же сором, яка біда на мою бідну голову! Я все життя прожила чесно, працювала, виховувала вас як порядних людей, а ти! Де це ти такого набралася, хто тебе навчив красти чужих чоловіків? Тобі що, мало он нежонатих п’яниць? Пішла б увечері до клубу або й до магазину, є того добра. Коли б хотіла заміж! Але ж ти, падлюко, вирішила мене знеславити!