– Скільки ж їй там зосталось… – утерла гірку сльозу ще одна сестра.
– …а потім хату продаси і поїдеш куди схочеш.
– Шкода залишати хату…
– І робота в школі є…
– Ти ж усе ’дно поки сама, і мама теж сама. То якось разом…
– Мама стільки натерпілась, тепер хай відпочине…
– Хата буде твоя, нам її не треба!
Ось так напосілися всі на Варвару, вона й зголосилася.
Було літо. Після похорону поїхала до Криму, написала заяву на перевід, повернулася додому.
А тут… Закотила рукава і взялась до праці. Від ранку й до обіду працює Варвара в школі: дали новий кабінет, але без ремонту, то треба й те підфарбувати, і те, а те докупити, випрати штори, підібрати потрібну літературу. Вовчик, чи то – Володимир Павлович, увесь час поряд крутиться. Перше, що він директор і повинен за всім тут наглянути. А друге – брат товаришки, сам і зазвав її до школи, тож мусить допомогти.
Від обіду й до темної ночі удома Варварі все те ж саме: мити, дерти, мастити, фарбувати…
Хата й не стара, але запущена, мамо рідна! Шифер поколовся – вода крізь тріщини натекла й проїла стелю – балки погнили, просіли, стіни від вогкості поцвіли, дерев’яну підлогу сточив шашіль…
– Тут тільки до чогось одного візьмись, а воно, мов вервечка, тягнеться! – жаліється Варвара.
– Так і є… – зітхає мати.
– Мамо, треба ж грошей на ремонт.
– Е, ні! Грошей не дам!
– А за що ж я все те буду купувати?
– То навіщо берешся? Я тебе не прошу ремонт робити, згодиться й так. Я гроші на похорон собі складала! От як помру, тоді хоч по мені й вали цю халупу і нову став! А поки жива – не дам тобі на ремонт ні копійки.
І мати далі годує свині. Табуни гусей, качок і курей за довгі роки зробили із подвір’я страшне болото. Рої мух, хмари пилу, калюжі із гноївки та помий, нестерпний сморід!
– Де ногою не ступну, кругом пташиний послід, – знову починає з матір’ю розмову Варка.
– А як же ти хотіла? Щось мати й бути пані?
– Якось у людей воно по-іншому виходить – і господарство є, і під ногами чисто!
– А в кого ж це так?
– Он хоч би і в Володьки! І в його батьків… Давай, мамо, відділимо для птиці шматок городу, натягнемо сітку? А на подвір’ї розіб’ємо доріжки, посіємо квіток?
– А це вже аж після моєї смерті! Бо я так звикла і по-іншому не можу! – стріпнеться мати. – Бач, чого захотіла! Яка там у своїх інститутах стала чистьоха! Городу не дам вділяти – там мають рости картопля з буряками! А птиці добре й тут, перед хатою. І мені добре – увесь час на очах, захоче їсти чи води, то я доллю…
На осінь, правда, Варці стало трохи легше: хоч вийшла з дому до школи. А там тобі й доріжки, і квітники, і діти…
От що-що, а дитину Варка й собі хотіла б – природу ж не обдуриш! Тіло їй розквітло, розпустилось, ночами від незрозумілої тривоги стало важко спати.
Але заміж – ні! І не кажіть Варці про це – всі знали. А от дитину…
– Я б хотіла хлопчика, – якось ділилася вона з учительками.
– Хлопчика? Щоб виріс п’яницею?
– Е, ні! Я б виростила із сина справжнього чоловіка!
– Так кожна мати каже! Ростять, виховують, ночей недосипають. А воно… тільки вуса висіються, вже й цупить пляшку. Краще дівчинка, – говорять вчительки.
– Та не всі ж такі! – Варка, проте, не згодна.
– А ти наведи приклад.
– От хоч би й наш Володимир Павлович, директор!
– Таких тільки одиниці!
– І у місті я бачила багато чоловіків, що не п’ють, порядних!
– То у місті! А у нас… сама знаєш.
– Ні, я свого сина виховаю – на заздрість усім! А ще, дівчата, хочу, щоб він був чорнявенький, кучерявий, швидкий!
– Ну чисто тобі наш Володька… Чи то Володимир Павлович…
– Ти дивись, Варваро Іванівно, бо щось воно на те й показує!
Та як зарегочуть!
І наче отак пожартували, посміялись. А у Варки у серці щось та й зосталося.
Вона і направду вже на Володьку якось дивно поглядає.
Не як на мужчину, ні, і борони Боже, на чоловіка!
Володимир Павлович був жонатий, у нього син росте і дочка. А жінка – красуня така, що й пошукати, не для села така принцеса.
Білява Сусанна викладала у школі музику. Казали, що вона навіть закінчила консерваторію, мала якісь надії. Аж тут – Володька…
Неймовірний красень, хто встоїть?
А як вони танцювали на вечорах відпочинку! Усі аж голови звертали, як Володька плив у парі зі своєю жінкою у танці. Він високий, кучерявий, із чорних очей аж вогонь креше, як дивиться на Сусанну. А у неї – така дрібненька й біла ручка, мов у фарфорової ляльки, лежить у смаглявій міцній Володьчиній долоні. Білі кучерики туляться до білої сорочки. Блакитні очі топляться у чорних.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу