Анна Хома - Львів. Пані. Панянки (збірка)

Автомобіль летів по трасі, наче ластівка. Чи радше метелик. Саме так колись називали Софію на Батьківщині у львівській пресі: екзотичний метелик, романтична подорожниця з Галичини, перша українська жінка, що знайшла в собі сміливість побачити цілий світ. Аборигени ж із далеких країв називали її по-своєму щиро: дорога міс Україна. По звичній дорозі, де вже давно знала майже кожен камінчик, їхала нині в справах до Парижа з маленького острова Нуармутьє, на якому мешкала останні роки. Іванко (так лагідно називала свого французького чоловіка Жана) нарік колись Нуармутьє справжнім Едемом на землі. І він мав рацію. Тутешня атмосфера неймовірно світла та радісна. Уся ця місцина зовсім мацьопка, як таке собі мальовниче пуделочко. Воно комфортно залягло у воді майже впритул до материка, наче велетенський морський кит, і люди рясно заселили його гостинну теплу спину.

Колишня чорноволоса смугляночка з невичерпною жагою до життя, справжнісінька зірвиголова й авантюрниця Софія сьогодні перетворилась на поважну срібноволосу літню пані з еліганськими виваженими манерами. Її виразні чорні очі й досі не втратили свого блиску. І час до часу в них спалахували неприборкані віком дикі вогники жаги до пригод. У свої шістдесят три виглядала набагато молодшою. Якби сказала, що їй п’ятдесят, то ніхто би й не засумнівався у правдивості слів тендітної мадам із витонченими манерами та завжди лагідною усмішкою. Після того, як поховала маму, втратила в Алжирській війні старшого сина й через деякий час овдовіла, ледь не збожеволіла від болю й туги. Та за якийсь час оговталась, зібрала всю залізну волю в міцний кулак і, як колись ще до шлюбу, знову почала продуктивно писати. Працювала з подвоєним азартом. Бо тільки в праці та в нових ідеях бачила тепер сенс свого оновленого життя. За що не бралась – завжди ставала першою і кращою. Так було не тільки в роботі, а й у щасливому сімейному гніздечку. Колишня емансипована феміністка віддалась домашньому затишку до останньої краплини свого сумління з радістю і в задоволення. Та ідилія ніколи не триває вічно. Через деякий час одне за одним пішли з життя її рідні: первісток, мама і чоловік. Середній та молодший сини згодом відлетіли подалі від її крила у власний простір. Більше в Софії не залишилось жодної прив’язки до місця. Знову вільна й готова до авантюр. Та щось невидиме оку стримувало її. Можливо – вік? Жила вже багато років на острові й перманентно перебувала в стані приспаного очікування якихось перемін, що от-от покличуть її за нові обрії.

Софія трепетно зберігала в пам’яті спогади про чоловіка, як дорогий скарб. Подумки часто розмовляла з ним. Ділилась, радилась, жалілась, вихвалялась. Іноді забувалась і лапала себе на тому, що говорить з Іванком уголос. Вони могли навіть посперечатись. Тільки ніколи не сварились. Сьогодні везла у видавництво свій новий рукопис оповідань та нарисів «Дві міри – дві ваги». Жінка їхала поволі і вкотре згадувала історії зі свого минулого життя. У той день, коли зустріла Жана, інші чоловіки перестали для неї існувати. Дивно, але так тривало і дотепер, через багато років по його смерті. Завжди любила говорити: «Від Іванка по-особливому пахло коханням. Це був самий рідний аромат чоловічого тіла. А від інших мужчин, коли починають проявляти до мене інтерес, мені гірко смердить. Чомусь так». Їм було надзвичайно комфортно удвох. Скрізь почувались, як удома: на чужині, у його Парижі, у її Львові. Але час завжди веде свою роботу справно, і його безжальність – це не прояв жорстокості, як часто думають люди. Так має бути. І потрібно знайти в собі мудрість прийняти все зі вдячністю. Життя продовжується. На зміну старому приходить наступний відрізок, інший виток, нові обрії. Тільки повний вперед, бо там ще багато недосліджених ніш, де вроджена людська цікавість та жага до чергових знань віднайдуть своє майбутнє втілення.

«Хто я? Скількома цікавими науками встигла напитись достоту із жадібністю спраглого пустельника? Мандрівниця, акторка, економістка, письменниця, репортерка, фотохудожник, одна із перших жінок-кінооператорів документального кіно, дружина, мати, архітектор, дизайнерка. Яке буде моє наступне амплуа? Пора вже знову щось міняти. Давно пора. Засиділась у спокої. Адже життя триває. Які ще незвідані перспективи от-от розкриються переді мною?» – Софія з недавніх пір відчувала нову хвилю душевного піднесення. – «Можливо, знов у мандри? І насамперед у Львів! За будь-яку ціну. Навіть у совєцький закритий світ кайданів, який так щиро ненавиджу. В чужу країну… але таки на рідну землю. Туди, де держава віроломно перевдяглась Батьківщиною і як погана акторка непереконливо грає свою не свою роль. Давно вже відтягую ту поїздку, про яку мрію впродовж стількох років мало не кожного дня, кожного раночку, лише тільки розплющую очі. Ох, той Львів… мабуть, уже не той, – глибоко зітхнула. – Та хоч би одним оком подивитись на нього. Який він тепер? Як гадаєш, Іванку?» – часто розмовляла з покійним чоловіком, коли залишалась наодинці зі своїми думками. В цю хвилину Софія відчула, як щось нервово-радісне замлоїлось глибоко в ямці знизу між ребрами. Нестерпно захотілось на свою землю саме в цю мить. До рідних обріїв. «Метеликом би полетіла вже зараз. Маленьким та непомітним. Обсервувала би там усе інкогніто. І була би щасливою. По самісінькі вінця набрала би щастя повні кишені, аби вистарчило на довший час мені. Намагалась би примусово не помічати всю ту совєцькість… – знову зітхнула. – Скільки живуть метелики? День, місяць, рік? Чи вистачило б мені цього терміну, аби встигнути кожною фіброю душі насолодитись шаленим польотом над Львовом? Дивні відчуття… Дивне життя…»