Анна Хома - Львів. Пані. Панянки (збірка)

Мати як самодостатня жінка була успішною скрізь: на роботі, вдома, у громаді. Та виставляти напоказ особисте не бажала і не могла. Та й кому треба знати, що коїться на душі в жінки, яка знаходить кошти на жіночі осередки та сиріт, а шматочок солодкого жіночого щастя не може придбати?!

Сьогодні вона повела його в одне з улюблених місць: за вітриною виблискували гори шоколадних фігурок, помадок із вигадливими взорами, тістечок та фруктових желе. Цукерня, розташована в самому центрі міста, була невеличкою, проте створеною зі смаком: охайні вітрини, мережані білі скатертини на столиках, привітна продавчиня.

Фернандо галантним жестом допоміг Стефанії зняти плащ і присісти за столик. Цукерню пронизував аромат кави з нотками карамелі. Вони замовили духмяний напій, фірмові тарталетки з цукатами й горіхами. Стефанія прийшла на зустріч іншою, її підстрижене волосся м’якими каскадами хвиль спадало на обличчя.

– Емансипована моя дівчинка.

– Хочеш поговорити про мій фемінізм?

– А ти?!

– Мій фемінізм починався з боротьби за виживання.

І тільки потім – із пошуків себе.

– Та жінка, що виразом очей нагадує манеру Ренуара – хто вона? – він затримав погляд на картині, що елегантно доповнювала інтер’єр крамнички. Голос Фернандо звучав тихо, майже пошепки.

– Моя мати – Клементина Авдикович. Портрет намалював Святослав Гординський.

– Той самий художник, що присвячував тобі вірші?

– Так, – Стефанія зніяковіло усміхнулась. – Але я обрала тебе. Ти ж пам’ятаєш той день?

– Звісно, як таке можна забути.

– До речі, моя мати була юнацьким коханням батька Святослава – Ярослава Гординського. Та вона не могла відповісти йому взаємністю, бо кохала мого батька – Ореста Авдиковича.

– Овва, який збіг! То ми тут невипадково. Розкажи, що твою матір пов’язує з цією цукернею. Виявляється, я майже нічого не знаю про твоє минуле.

– Матір відкрила кондитерську фабрику.

– Твоя мати фабрикантка?

– Моя мати – власниця першої української фабрики цукерок «Фортуна нова».

Стефанія розповіла, як матір працювала вдень і вночі, аби прогодувати їх із братом. З того часу, як батько помер від недуги, їхнє життя змінилося назавжди. Стефанія пригадує маму в задушливій кімнатці, посеред іржавих мідних бляшанок, але таку натхненну й енергійну! Перед її очима постав епізод, як мама, продавши батькового годинника, купила перший мішок цукру. Варила цукор, фарбувала, додавала смаків, оздоблювала зверху, вкладала в коробки, на таці й розносила по буфетах і цукернях… То був початок її кулінарної справи. Згодом мама продала батькове хутро й купила машинку, винайняла у знайомих дві стайні, які повністю переробила – побілила, змінила двері та вікна, поклала долівку. Тоді вона дала роботу першим чотирьом дівчатам та єврейському майстрові, що навчав її цьому нехитрому ремеслу. У Відні від якогось місцевого цукерника навчилася робити помадки. Як енергійна жінка, її мати знаходила радість у щоденній роботі: ретельно добирала персонал, придумувала рекламні акції та розширювала асортимент цукерок завдяки розмаїтій рецептурі та високоякісним складникам. І фабрика стала однією з перших українських робітень у краю.

– Фемінізм моєї матері – це не лише прагнення до фінансової незалежності, а й прояв індивідуальності та патріотизму. «Здатись ти завжди встигнеш», – любила повторювати, коли гладила моє волосся перед сном. А вночі я чула, як мама тихо плакала. Успішнішими у своїй справі були єврейські підприємці, а тоді поляки та німці. Моя мама як жінка-підприємець кинула виклик суспільству і продовжує робити свою справу, незважаючи ні на кого і ні на що.

– Невже у твоєї матері не було однодумців?

– Сусіди та приятелі не поділяли її стремлінь розвивати виробництво фабрики. Жінки заздрили, а чоловіки вбачали у ній нерівного конкурента. До того ж фірма мала фінансові проблеми: борги, нестача обігових грошей, стрибки курсу долара… Також було замало оптових закупників, і мама скаржилась, що українські кооперативи, хоч мали можливість, проте не купували достатньо солодощів.

Утім, однодумці були. Один, зате який! Вартий сотень підприємливих галичан. Їй узявся допомогти cам митрополит Андрей Шептицький.

Будучи главою української греко-католицької церкви, він займався підприємницькою діяльністю, а всі зароблені гроші вкладав в освіту, мистецтво, шпиталі, розвиток церкви, допомогу сиротам. Він інвестував у підприємство величезні кошти, і його проектна потужність після модернізації становила кілька тонн продукції в день. Шептицький також надав материній фабриці власні приміщення на вулиці Кордецького. Люди критикували його за бізнес із жінкою, але він на це не зважав.