Анна Хома - Львів. Пані. Панянки (збірка)

Так, післявоєнний Львів, незважаючи на полонізацію, умів жити насиченим українським і, водночас, європейським життям. Одне слово – П’ємонт! Півсерця назавжди зостануться на тих затишних, вимощених австрійською бруківкою вуличках, де вона зростала і жила…

Стефанія вирішила не замовляти улюблений кінний екіпаж, а прогулятися містом. Валізи з собою не брала, бо частину гардеробу залишала у львівському помешканні, весь її вантаж становили невеличкий ридикюль, парасоля й пакунок із гостинцями. Торкаючись підборами бруківки, Стефанія відчула, як насправді скучила за Львовом. Весняне місто, напарфумоване цвітінням дерев, приберегло для неї чимало таємниць та несподіванок. Справжнім сюрпризом стала афіша про гастролі улюбленого театру «Березіль». Цей театр її вабив не лише сміливим на експерименти режисерським поглядом Леся Курбаса, а й талановитим акторським колективом. А ще у ньому грав Олекса, до якого колись давно вона мала таємну симпатію. Після постановки «Гайдамаків» вони познайомились і навіть якийсь час листувались. Скільки часу минуло відтоді, а здається – ніби вчора. А тепер «Березіль» гостює у Львові з п’єсою Миколи Куліша «Мина Мазайло».

Львів із часу її останнього перебування змінився: вулички старого міста, по яких вона обожнювала блукати, стали охайнішими, перехожі – усміхненими. На площі Ринок відреставрували ратушу, побільшало кам’яних левів, нових будівель, магазинів одягу та тканин. У місті прокладали нові маршрути електричного трамвая. Стефанію зачаровувало, що у деяких з них, що їздили від вокзалу, у салоні розміщували поштові скриньки. Тож у центрі міста в трамваї можна було кинути листа, а коли транспорт під’їздив до вокзалу, поштова служба виймала листи й відправляла за призначенням. Та були й усталені для Львова речі, як кнайпа «Атляс», що притягувала різні верстви населення: артистів, літераторів, військових, професорів. У майстернях, кав’ярнях та двориках вирувало життя і зароджувались ідеї.

Стефанія відчувала енергетику Львова, його серцебиття. Вона легко минала гнучкі вулиці, старовинні кам’яниці, уявляючи їхніх господарів. Під стіною Бернардинського муру міські робітниці енергійно прополювали барвисту клумбу квіткового годинника. З прочиненого вікна на розі вулиць Валової та Галицької з грамофона долинала давня мелодія. У «Центральці», що розташувалась на перетині площ Галицької та Бернардинської, творчі люди за філіжанкою кави жваво обговорювали події мистецького життя. Це місто вона любила, як близьку людину, котру люблять не за якусь окрему рису чи заслугу, а цілісно, сприймаючи його таким, яким воно є – з усією романтикою, елегійністю, категоричністю та мінливістю. Останнє стосувалось міської погоди, яка, в одну мить, могла потішити сонечком, спантеличити вітрюганом та шквальною зливою.

Любила дощ – не батярську мжичку, а справжній, на львівський манер – після такого дощу зелень та брук відновлює свіжість, у повітрі пахне озоном і життєдайним різнотрав’ям. Сьогодні дощу не було, у середмісті бруківка від кінських копит та автомобільних коліс ставала ще розпеченішою. А ще Стефанія любила колекціонувати яскраві спогади, пов’язані з життям міста: такі миттєвості не завжди зафіксує вправний фотограф чи газетяр, їх треба відчути шкірою.

Вона подзвонила у двері, з яких було ледь чутно голоси людей. Двері довго не відчиняли. Тоді вона якийсь час міркувала, хто б могли бути власники цих голосів: мама з вітчимом по буднях працювали на фабриці, мабуть, у них гостювали родичі. Стефанія відімкнула ключем замок і ввійшла. У помешканні пахло алкоголем, коридор вкривав густий туман цигаркового диму. Зі спальні долинав грудний жіночий сміх. На долівці лежав безладно розкиданий одяг: білизна, сукня, сорочка, жакет, і навіть подарований матір’ю золотий дзиґарик на ланцюжку. Було очевидно, що навіть найповажніших гостей о цій порі дня не чекали. Вітчим пив коньяк у ліжку, супутниця робила йому масаж.

«Bonne journée», [89] Доброго дня! ( франц. ). – вона чемно привіталась, зробивши невеличкий реверанс. Вітчим від несподіванки опустив келиха, вміст якого оббризкав його подругу. Оголена жінка зібгала до себе постіль і вибігла у лазничку.

Кудись поділись залишки Стефанієвої розгубленості, і вона просто в очі спитала:

– Це так тепер ведуть ділові перемовини? Доки мама працює вдень і вночі, ви, я гадаю, не гаєте часу.

– Стефуню, дорогенька. Це зовсім не те, що ти подумала. Себто, я можу пояснити, що це не те…