Анна Хома - Львів. Пані. Панянки (збірка)

Смілива, ні на кого не схожа, Сімона трималась у товаристві невимушено та випромінювала життєву енергію. Уся Сорбонна стежила за романом Сімони де Бовуар із ЖаномПолем Сартром. Вона – елегантна і струнка, він – невисокий та непоказний, їх поєднувала хімія почуттів та свободолюбство. Ця пара викликала у неї захоплення і нерозуміння водночас. Завдяки французькій товаришці Стефанія краще пізнавала європейський дух змін. Вони були поколінням людей, що вміє боротися за власні погляди та мрії.

Якби хтось запитав, чи були у неї мрії, то вона б відповіла, що завжди мріяла стати мистецтвознавцем, а не лише виконувати соціальну роль трьох «к»: Кinder, К che, Кirche. У шкалі її цінностей першою позначкою була свобода, а далі – освіченість та мистецтво. І якось зовсім непомітно для неї самої підкралося кохання.

Воно прийшло й захопило її зненацька, як весняний сніговій, оповило холодним жаром, вибило зі звичної колії студентського життя. Вона боялась його як сильна жінка, що боїться під час розшалілої бурі втратити звичний ґрунт під ногами, і разом з тим хотіла стати слабкою і м’якою, як шовкова трава. А ще відчувала, що справжнє кохання вимагає розчинитись у ньому до самозабуття, відкинувши все. Балансувати між почуттями та свободою – виглядає безглуздим і недоречним. Цей чоловік ставав їй щоразу ближчим, ріднішим. Колись вона їхала з дому, щоб віднайти свободу, а тепер відчуває, що ця свобода стає пасткою. Ці зустрічі нагадували гру, яка рано чи пізно закінчиться… Того вечора вона отримала листа від матері, тож одразу взялася читати:

«Люба донечко, вітаю. Давно не отримувала від тебе звістки, як ти, Стефочко? Які новини сорбонського життя, чи все гаразд із навчанням?

У мене дні минають у звичному руслі: працюю допізна, залагоджую справи. Нещодавно їздила до Варшави, аби ознайомитись з новою рецептурою. Бракує закупників, веду перемовини з новими постачальниками. Мрію реалізувати новий проект, який, сподіваюсь, невдовзі втілиться у життя. Ти знаєш, доню, шляхетних чоловіків не бракує у цьому житті, треба просто знайти їх у потрібний момент. Так сталося зі мною, ти знаєш – у розпал конкурентної боротьби він подав мені руку помочі. Боргувати це доволі принизливо, особливо, коли борг складає 40 тисяч долярів… але твердо вірю, що зможу виправдати сподівання шановного інвестора, він має добре серце і вірить у мою фортуну. Дуже скучила за тобою, Стефо. Чекаю на твій приїзд.

Стефанія любила писати й отримувати листи від рідних та приятельок, любила розгадувати наперед, про що у них йдеться, торкатись поверхні аркушів та роздивлятись почерки, перечитувати зміст написаного. А ще – вдихати аромат паперу, що пахне чимсь таким млосно-солодким, як у дитинстві… Вона приїде, звісно, що приїде! І навіть не відкладатиме на пізніше. Стефанія вирішила не відписувати, а зробити матері приємну несподіванку.

І вже подумки вона летіла у «маленький Париж», де був її дім. У місто-лицар, з яким пов’язані найтепліші спогади дитинства: батько, матір, брат, затишні вулички, запах шоколаду. Батьки були чудовою парою: той щасливий випадок, коли обоє діставали насолоду від товариства один одного та поводились зразково не тільки на людях. Мати гармонійно поєднувала хатнє господарство і викладання в інституті для дівчат. Батько викладав у гімназії і багато писав. Маленькою вона любила зазирати в його кабінет і дивитись, як він натхненно працює за стосами товстезних книг, як м’яко всміхається у вуса, коли вона підкрадалась до нього, щоб підгледіти якусь надзвичайно важливу таємницю, котра, як їй тоді здавалось, написана у тих книжках. Сила-силенна історій, які батько любив розповідати Стефанії про плинність часу та миттєвості природи, допомагала їй краще збагнути світ довкола. Спогади про тата берегла в душі як отриману в спадок сокровенну коштовність… Можливо, якби не вітчим, який анітрохи не був подібний до її любого татка, вона б залишилась у Львові. Після переїзду за кордон мати висилала їй щомісяця кошти на студіювання наук та провадження богемного життя.

У потягу дівчина думала про те, що може змінити людину найдужче – навчання, середовище, почуття? Чим вона могла би поступитись заради любові, а що – віддати нізащо б не змогла?

Вона пригадує, як надихалась ідеями пані Мілени в «Союзі українок». Ця жінка, що вправно кермувала авто та носила штани, всупереч суворій галицькій моралі, викликала у неї щире захоплення. У просторих читальнях Стефанія слухала вірші Лятуринської та Мосендза. Саме тут вона замовляла собі перші сукні, оздоблені вишивкою. Недільними вечорами вони з матір’ю, вмостившись у фотелі біля прикамінного екрана, гортали сторінки «Нової хати». [88] «Нова хата» – часопис львівського промислового жіночого кооперативу «Українське Народне Мистецтво», що видавався з 1925 по 1939 р.