Анна Хома - Львів. Пані. Панянки (збірка)

– Вітаю усіх! Хоча у нас й однакові імена з Ольгою Рошкевич, мене з дитинства називають Льоля, – приємна молода жінка у довгій сукні погладжувала округлий животик. За руку її підтримував чоловік у чорному крислатому капелюсі.

– Схожа, дивись, точно вона! – залом пробіг легкий шепіт. Жінка помітила кілька нашвидкуруч витягнених мобільників і обернулася до них.

– Скажіть, пані Льолю, – з ряду глядачів підвелася чорнява дівчина в прямокутних окулярах на маленькому носику. Гладенько зачесане волосся робило її схожою на сувору вчительку радянських часів і додавало віку. Бракувало хіба циркуля в довгих худих пальцях, яким вона б могла штиркнути спійманого на гарячому верткого школяра. – От ми зараз прослухали історію героїні, на яку ви так схожі. У мене питання: як би вчинили ви на місці Ольги Рошкевич? Як думаєте, чи був би з нею щасливий Франко, якби вони пішли проти всіх? Якби вони таки одружилися наперекір усьому? Чи це була доля?

– Доля – дуже хитра штука. Вона може поєднати нас і розлучити, а може поєднати, розлучивши, і навпаки. От тільки я впевнена, будь-яку долю можна змінити. Навіть якщо проти тебе всі обставини. Доки ти живий – у тебе є вибір, і він залишається з тобою аж до самого кінця. Лише після смерті ми не можемо нічого змінити. До – у нас завжди є шанс на інше життя.

– Вам легко казати, – дівчина задерла підборіддя вгору. – Ви живете в сучасному світі, у вас більше можливостей робити, що хочеться, і змінювати долю. А от якби ви опинилися в тих умовах, що сто п’ятдесят років тому, то, думаєте, змогли б вчинити інакше?

Жінка всміхнулась і перезирнулася поглядом з чоловіком. Його сіро-блакитні очі так само ніжно голубили її поглядом, як і в одну з перших зустрічей. Шкодувати за любов? Оце вже ні! Льоля всміхнулася.

Так, було важко. Спершу пройти через процедуру розлучення з Озерком. Він був хороший хлопець і справді допоміг їй у скрутну хвилину, але полюбити його, поклавши руку на серце, Льоля б так і не змогла. Але Ладзьо повівся на диво спокійно, наче знав, що так і має бути. З Льолею вони розійшлися добрими друзями. Отримали штампи у паспорти й подали на церковне розлучення. Розгляд справи тривав кілька місяців, але обоє вірили, що удача буде на їхньому боці. А ще Озерко раптом збунтувався проти волі батька, відмовився від прийняття сану і вирішив подорожувати. На хвилі емоцій – потягнув із собою Мінку. Легка на підйом Михайлина, довго не думаючи, зібрала наплічник та заощадження й вирушила за хлопцем. Як вона сповіщала Льолю, вони каталися світом, писали статті для туристичних блогів, займалися волонтерством і працювали за житло та їжу. Очевидно, обох таке життя повністю влаштовувало. Як зауважувала постскриптум Мінка: з цієї дружби може щось і вийти. Виявилося, за образом тихого й лагідного майбутнього священика ховався справжній бунтар, його треба було просто підштовхнути або добряче штурхнути.

У Львові було нелегко. Спершу вони жили у друга Яся – тулилися в тісній кімнатці, але самі, окремо від усіх. Хлопець, піднесений тим, що кохана поруч, за будь-що взявся здобувати щастя для їхньої родини. І доля їм усміхнулася. Перспективного хлопця помітило відоме видавництво, у якому нещодавно змінився директор, і запропонувало посаду головного редактора. Ян узявся до роботи, а що у хлопця був прекрасний смак і гострий розум – кожен відібраний рукопис ставав бестселером. Льоля зайнялася перекладами, спершу «халтурками», але з часом, удосконалюючись, перейшла на офіційну роботу у видавництво чоловіка. Колишні страхи обернулися примарами й розтанули під щирими почуттями. Льоля і Ясь відчували одне одного з півслова і не могли уявити, як раніше жили окремо.

Дівчина довго звикала до нового ритму та й важко було прощатися з комфортним життям у теплому куточку.

Але з часом призвичаїлась: до всього можна звикнути. То ж краще звикати до щастя або принаймні поруч із коханим. Бог благословив їхній шлюб, адже кілька місяців тому всередині неї зародилося нове життя. Подружжя чекало на сина і вірило, що зможе дати йому все найкраще у цьому світі. Льоля сподівалася ближчим часом помиритися з батьками. Привезуть із Ясем їм онука в Ольжичі – серце й розтане. Усе можна змінити, доки живий. Вона ні за чим не шкодуватиме. А ще – їй перестали являтися дивні сни з чужого минулого. Наче вона зробила усе правильно. Нехай її тезка спить спокійно. Долі сучасних Ольги Рошкевич та її Івана Франка поєдналися перед Богом і людьми. І це вже навіки.