Анна Хома - Львів. Пані. Панянки (збірка)

– Бал… Хто в наші часи бали робить? Слухай, я ніколи не вірила в усю цю містику, це вже занадто!

– Занадто буде, якщо ти не скористаєшся своїм шансом! Ну!

– А що я маю робити?

– Можна й нічого. Вийдеш за Ладзя, а Ясь одружиться з якою-небудь іншою Ольгою. Отою… Як її? Хоружинською!

– Це ще хто?

– Дружина Франка, моя люба. Дивись! – Михайлина знайшла потрібну світлину на телефоні й показала подрузі. – Та, ким не стала свого часу Ольга Рошкевич, але можеш стати ти!

– Я не знаю… – Льоля відсторонила від себе руку з телефоном і задумалася. Слова Мінки важким тягарем опустилися на плечі. То ще й через карму якусь перейматися?

– Слухай… – білявка поклала руку на плече подруги. Михайлина з останніх сил тримала себе в руках. Хотілося трусонути Льолею так, щоб їй нарешті стало ясно. Перед очима була чітка картинка. – Ти все вже знаєш, просто боїшся зізнатися собі! Зараз же дзвони Ясю і кажи, що ти їдеш до Львова!

– Мінко, ти так кажеш… – Льоля затремтіла, наче від холоду. – Усе тобі так просто! Ти вже все вирішила, так? Легко тобі збоку?

– Ти чого? Я ж хочу допомогти!

До кімнати зайшла матір. Вона суворо подивилася на білявку, яка завмерла на півслові.

– Михайлино, тобі вже час. На потяг спізнишся, – промовила спокійно. – Доню, проведи подругу.

Льоля сиділа за накритим столом. У кімнаті були якісь люди, вони щось обговорювали, але їхні слова звучали приглушено, наче вони говорили крізь вату. Дівчина вдихнула й ледь не завила від відчаю. Усередині було так гірко, так тоскно, так важко… Вона вхопилася за склянку чорної кави, що стояла перед нею, і ковтнула її за один раз, щоб перебити ту гіркоту, але смаку не відчула. Затим глянула на свої пальці. Зморшкуваті, висушені. Дівчина помацала шкіру, вкриту темними плямами, й відчула, як мороз пробігся по спині. Коли вона встигла так змінитися? Торкнулася обличчя й заклякла. Губи перетворилися на вузьку нитку, біля них залягли глибокі зморшки. Чоло, її гладеньке, рівне чоло, теж було зморшкувате. Льоля взялася за шию й глухо застогнала. Шкіра нагадувала сухий, поморщений пергамент.

Раптом якась сила підняла її на ноги й потягнула до вікна. Чужими (вона досі не вірила, що то її власні) старечими пальцями відгорнула фіранку й побачила, як туманною вулицею йде довга процесія. Чоловіки посередині несли закриту домовину. Туга вовчицею завила всередині. Усе єство стиснулося в тугий клубок. Вона ледь не закричала, лише промовила про себе одне пекуче ім’я.

Ясь. Це був він. Вона невідомо відкіля знала, що в труні її Ясь і його ніщо уже не поверне. Ледь стримуючи тремтіння у пальцях, перехрестила процесію. Туга ворочалася всередині, шкрябала серце, дерла горло. Так пусто, холодно їй ще не було. Перед очима враз потемніло і посвітліло. Льоля прокинулась і побачила, що лежить у себе в ліжку. За вікном зачинався світанок. У голові тоненькі голоси виводили рядочки незнайомої пісні, повторюючи:

«Ой зацвіли фіалоньки, зацвіли…» Дівчина потрусила головою, і голоси зникли. Вона потерла очі й обернулася в другий бік. Уся подушка була мокра від сліз. Скільки ж часу вона плакала? Дівчина прислухалася до себе. Туга щезла разом із дивним сном-туманом. Наче щезла. Чи тільки почала зароджуватися?

Величні атланти на вході запрошували гостей досередини. Святково прибрана зала була у вогнях. Пари, взявшись попідруки під мелодію Місячної сонати по черзі заходили в залу й займали свої місця. Бал у Будинку вчених було офіційно оголошено відкритим.

Льоля під руку з Ладзьом зупинилася перед вигадливими сходами. Хлопець нахилився до вуха дівчини і тихо проказав:

– Знаєш, саме цими сходами спускалася Міледі з «Трьох мушкетерів». А тепер ними піднімешся ти.

Льоля стримано кивнула. Вона ковзала поглядом по розкішній залі, милуючись побаченим, але серце шукало іншого. І врешті серед пар, чоловіків та жінок вона знайшла його. Знайшла і завмерла стовпом. Відімри, відімри! Але як відмерти, коли тут він? І він… Побачив її?

Ясь вирізнявся з загалу своїм костюмом – вишитою сорочкою серед пишних комірців і краваток. Темно-сині штани, такий самий піджак та не нові черевики. Льоля дивилася на хлопця і ледь стримувала усмішку крізь сльози. Він ніжно голубив її поглядом, і від цього хотілося ще більше плакати. Його колись блакитні очі наче посіріли від туги, бліде обличчя світилося несміливою усмішкою. Таке ж саме густе рудувате волосся із золотавим відблиском, відкинуте назад, відкривало світле чоло. Його хотілося торкнутися. Як давно вона його не торкалася! Лише сонце, як зараз бачила, голубило його, лишаючи тонку позолоту на рідних кучерях.