Анна Хома - Львів. Пані. Панянки (збірка)

– Ти мені, як завжди, лестиш, Іванку. І це, звісно, десь глибоко в душі мені подобається. Та мушу зізнатись, що знову закортіло мені гострих відчуттів. Таких, як у молодості. Чуєш? Таких, як до знайомства з тобою. А що, як більше не стану сидіти каменем от тут во на цім острові? – вирішила трішки пококетувати в удаваній суперечці з чоловіком. – От, направду, поїду в чергову подорож, покину все тут на деякий час, знайду червону руту і… закохаюсь, – раптом захотіла, щоб приревнував. Та він ніколи не ревнував. Бо вірив. Так само, як і вірила вона йому. Обоє завжди були рівноцінними половинками одного цілого великого серця, у якому панувала лиш безумовна любов.

Проїхала на своїм малім авто вже більшу частину дороги. Лютневий ранок плавно переходив на полудень. Сонечко час до часу заглядало до неї через переднє скло й легенько лоскотало чоло, наче загравало. Вона у відповідь йому підмруґувала й мрійливо усміхалась. Життя чудове. Усе тільки починається. Укотре знову. І, здається, Жан поволі відпускає її. Звісно, вона ніколи не забуде свого чоловіка. Та прийшов час заходити на нову орбіту й летіти в черговий політ. Відчувала це усім серцем. А може, якимось шостим чуттям? Інтуїція була її другим Я. Щось мало трапитись. Щось нове і дуже емоційно сильне. Із затамуванням подиху.

На черговому повороті чорна хмара різко заступила лагідне сонце та перервала послідовні думки Софії. Так раптово темніє у кінотеатрі, коли в проекторі обривається плівка й, кілька разів блимнувши, гасне екран. Де воно – світло? Що трапилось? Думки кволими потічками почали сповзатись у мозок, прискорюючи події з минулого життя у зворотньому напрямку…

Вони були зразковою закоханою парою. Високий статний брюнет із чарівною, трохи по-дитячому наївною усмішкою. І тендітна німфа з точеним тоненьким станом, як у порцелянової статуетки лісового божества. Її чорні, як смола, льоки [91] Льоки – кучері. під пекельним сонцем засяяли мідним лиском, що вдало підкреслило глибину розумних карих очей, у яких не переставали грати веселі вогняні бісики. Він називав її на французький манер – моя Софі. А вона його кликала по-українськи – Іванком. Він був справжнім галантним французом із хорошою освітою, гарними манерами і великим добрим серцем. Вона ж була українкою, у якої ще з юних літ прокинулась шалена любов до авантюрних пригод та кругосвітніх подорожей. Їх і вважала своїм єдиним та щирим коханням… аж доки не зустріла його.

Жан цілими днями був на службі. Посол Франції в Юані. Така посада вимагала максимальної віддачі. І Софія при ньому стала зовсім домашньою. Жодного разу про це не жаліла, хоча й почувалася незвично на першім часі. Разом зі старенькою китаянкою Лю, що допомагала в господарстві, Софія доглядала дітей та поралась по господарці. Її буття стало розміреним та повільним. І в цьому теж був свій певний шарм. Більше не мандрувала по світу в пошуках загубленого раю і не писала подорожніх денників. Бо рай тепер віднайшла в собі самій, у своїй сім’ї і в затишному родинному гніздечку. Ніщо не заважало Софії продовжувати літературну працю. Та вирішила відкласти це заняття до невизначеного терміну.

– Люба моя Софі, чому більше не пишеш? – не раз питав дружину Жан.

– Слухай, Іванку, людина не може досконало робити кілька справ поспіль. А я у всьому люблю досконалість. Коли вийшла за тебе, то відчула нарешті, що в мені прокинувся вже давно приспаний дух ґаздині. Подивись он краще, які мальви та соняшники я приборкала в нашім саду. А від погляду на клюмби з моїм роменом очі китайців стають округлими, як у європейців. Чи бачили вони колись подібне диво?

– Але ж, Софі… – спробував заперечити Жан.

– Мій подружній обов’язок – створювати для тебе максимальний родинний затишок, любове моя, – обожнювала сперечатися саме в такий спосіб, коли чоловік хотів, аби їй було краще, а вона, навпаки, аби краще було йому.

– Уяви собі, – продовжила Софія, – ти по стількох годинах бюра йдеш додому, а в хаті жінка ніяк не напишеться. Чи в такий спосіб мого ґаздування відчуватимеш той самий затишок, що маєш тепер?