Анна Хома - Львів. Пані. Панянки (збірка)

Жан лагідно всміхнувся до своєї Софі. Такої дружини, як у нього, немає на цілім світі. Красива інтелектуалка та ще й мудра. Мудрість не кожній жінці дається в такі ранні літа. А в Софійки є все для того, щоб почуватися поруч із нею щасливим. Він щиро не мав нічого проти того, аби писала. Ну, але як не хоче, то нехай сама вирішує, як розподіляти свій час.

– Сьогодні написала, щоб з Галичини надіслали нам нові записи народних пісень, а ще й музику до гопака, коломийки й козачка, – поділилась із чоловіком своїми новинами.

– Китайці в нашому місті вже і так українською балакають через тебе, – засміявся у відповідь. – А ще як гопак затанцюють, то я перед тобою здійму капелюха, моя королево.

– А що? І затанцюють. От побачиш.

– Навіть не сумніваюсь. Ні на краплину. Бо сам уже розмовляю українською і їм українські страви мало не щодня. До речі, що в нас сьогодні на обід начарувала моя ґаздиня? – поцікавився Жан, бо відчув легкий голод.

– Будуть борщик і вареники. Хотіла ще й голубців накрутити, та не встигала. Ми з Лю нині закінчили вишивання найбільшого рушника й трохи загубилися в часі. Замовила в Галичині ще нових взорів для вишиванок та кілька полотняних сорочок. Так що роботи взимку знову буде непочатий край, – легенько всміхнулась.

– Мусиш зазнимкувати, як Лю вишиває рушники і доїть корову. Бо колись таки поїдеш у той свій Львів і почнеш про це розповідати, а тобі знову не повірять.

– Ох, не повірять, – і собі засміялась жінка, підбігла до чоловіка, обійняла його за шию та й стала цілувати. – Ти правий, нині ж дістану фотоапарат. Давно я цього не робила. Але ж для історії нашої родини було би добре потрошку все знімати.

– Я вже бачу заголовки львівських газет: «Колишня феміністка й емансипантка тепер бавить дітей і готує для чоловіка борщі», «Софія Уден-Яблонська українізувала одного француза і цілий район китайців»… Твої співвітчизники луснуть від сміху та подиву. Колись ти про це напишеш найцікавішу свою книгу. А можливо, й цілий фільм змонтуєш зі всіх відзнятих тутешніх епізодів, – Жан навмисне потрошку підбурював дружину повертатись до її хобі, бо відчував, що глибоко в душі вона сумує за цим, хоч і старанно приховує свій сум. – І за що мені так пощастило на цьому світі? – чоловік міцно-міцно стиснув її в своїх обіймах і вкрив поцілунками у відповідь. – От нікому не віддам такого скарбу, – він притулився до дружини й укотре відчув, як у шаленому ритмі закалатало серце. Кожен проведений із Софі день був таким насиченим та різним, наче знову і знову пізнавав її. Вдихав запах її тіла і щоразу відчував, що не надихався, цілував її уста, та не міг націлуватись достоту. Наче й була завжди поруч, та ні на мить не полишав його безпідставний внутрішній страх утратити її.

«А раптом знову закортить цій фурії завіятись у далекі краї, знімати своє кіно, робити надцікаві знімки тубільців і писати про це репортажі? Цієї втечі я точно не переживу, – не раз думав собі Жан. – А що робитиму? Чи буду здатен покинути поважну службу посла й податись її слідами? Гм… Але ж тепер вона не сама. У неї є я – її чоловік, і дітки. Ні, вона не втече. Такі не вміють зраджувати. Занадто правильна. О Боже, я щасливий…»

Жан поїхав у кількаденне відрядження до дальньої провінції. Через два дні Софія засумувала за ним. Вирішила знайти собі розвагу та вкотре трошки пригадати себе в роботі. Був спекотний літній сезон рижу. Саме в цей період обожнювала відправлятись на прохід за місто. Переклала всю хатню роботу на Лю, ранесенько приспала дітей і стала збиратись на спацер. Якщо о цю пору року вийти за місто, то можна годинами любуватись буйними полями рижу, які тягнуться зеленою соковитою смугою аж до самісіньких гір. Софія любила бродити над каналами, якими була посічена вся посівна територія. Та були в цих прогулянках і трохи прикрі моменти, які щиро засмучували європейку, коли брала із собою камеру. Китайці, наче діти, встидалися бути перед фотоапаратом поважної білої пані, полохались незрозумілого для них процесу й тікали. Де там їх зазнимкуєш чи зафільмуєш? Цього разу надумала вдатись до хитрощів. Вирішила трошки замаскуватись, аби бути менш помітною серед корінних мешканців, бо мала таки надію, не привертаючи до себе уваги, зачаїтись десь між деревами та фотографувати не тільки красу природи, а й разом з нею й людей у передвечірньому сонці.

– Лю, – звернулась до хатньої помічниці. – Дай мені свій одяг. Піду в люди, наче китаянка. І парасольку дай. Раптом приймуть за свою і не помітять підміни? – тихенько засміялась.