Анна Хома - Львів. Пані. Панянки (збірка)

– Але є ж і щось доброго у тамтешніх краях? Я маю на увазі обрії, не обтяжені примхливою руйнівною цивілізацією? – прозвучало питання із дальнього ряду від молодого академіка, [92] Тут – студент університету. у його очах блукав неприхований захват та неймовірна ейфорія від зустрічі з самою Софією Яблонською.

– Так. Безсумнівно. Нині я вже оповідала вам про ці краї. Люди тії вберегли рідкісну діточу наївність. Вони щиро вірять у силу богів, що криється в явищах природи, у незриму присутність душ померлих. А ще вони вірять у духів. Добрих та злих. Скрізь на них підстерігає небезпека від міжусобиць, примх не завжди ласкавої природи, рослинної трутки, кусючих комах і диких тварин. Та найбільша біда часто їх чекає від білошкірих чужинців, що припливають у їхні землі та встановлюють, наче мають на то особливе право, свої нищівні порядки.

Як тільки не називали національне казино львів’яни: й аристократичне, і графське, і шляхетне. Хоча найчастіше говорили просто: «казино Герхарда». Варто було тільки потрапити всередину будівлі, як через вишукану красу одразу ж віднімало мову навіть найвибагливішому поціновувачу архітекторських та дизайнерських родзинок. Просторий атріум з ажурними дубовими сходами освітлювався денним світлом крізь скляний овальний купол у вигляді гігантської парасольки. Грандіозна помпезність у поєднанні з аристократичною вишуканістю у перші ж секунди викликала нестримний захват серед відвідувачів. Вражало все: від унікальності конструкцій до сміливості виконання. Скрізь гармонійно царювали стримана елегантність та несамовита розкіш. Посеред декорів інтер’єру погляди людей завжди привертало помпезне венеціанське дзеркало, розташоване між першим та другим поверхами. Воно було складене, наче мозаїка, з великої кількості маленьких люстерок, оздоблених мереживною дубовою оправою. Арковане вінчання декоративною композицією у вигляді картуша та жіночого маскарона додавало конструкції особливої містичності.

– Знаєш, любий Іванку, – Софія зупинилась на сходах і задивилась у люстро, – серед певного кола львів’ян ходить цікава легенда, наче саме в цьому місці біля венеціанського свічада у теперішньому часі можуть перетнутися два паралельні світи з минулого життя та майбутнього.

– Кохана Софі, я завжди був реалістом. Але поруч з тобою мені іноді приємно помріяти і навіть довіритись твоєму баченню, – чоловік узяв у долоню тендітну ручку дружини за самісінькі пальчики, підніс її до своїх уст і ніжно вкрив поцілунками.

Жінка всміхнулась. Якби хтось її тепер запитав, як виглядає справжнє жіноче щастя, то без вагань би відповіла: «Ось воно переді мною!» Дивилась на нього і тихо раділа. Раптом зненацька до них підлетів яскравий метелик. Павичеве око. Комашка зробила невеличке коло і всілась на Жанове плече.

«Яка ж вона прекрасна, ця літавка», – подумала жінка, роздивляючись маленьку істоту, що завмерла на кілька секунд і, здалось, наче теж розглядає її. «Така ж вільна і безпечна Божа краплинка, наче я в юні літа. Ну чого ти тут кружляєш межи людей у приміщенні? Тікай геть на волю, шукай свою квіточку в дівочому лісі на високій горі», – думала Софія, зачаровано роздивляючись маленьку літавку. Її заколисував дивний стан дежавю, але жодним словом не могла пояснити це відчуття. Чимось рідним та знайомим повіяло на кілька секунд. Наче все це вже колись бачила. «Цікаво, скільки живуть метелики? День? Місяць? Рік? Чи достатньо їм часу, аби встигнути насолодитись життям?» – жінка намагалася відпружитися від емоцій, що її переповнювали.

У якусь мить щось налякало крилату гостю, вона різко відсахнулася вбік, швидко злетіла, сіла на дзеркало і… зникла в ньому. Розвіялась, як туман.

– Куди вона поділась? – запитала розгублено в Жана. – Ти бачив? Вона залетіла прямісінько в люстро.

– Хто? – не зрозумів чоловік.

– Маленька літавка, що сиділа в тебе на плечі.

– Не було ніякої літавки, – відповів трохи занепокоєно. – Люба, мабуть, тобі потрібно трошки подихати на повітрі. Давай вийдемо на балькон. Тут шалена задуха. У твоєму стані я б не тільки метелика побачив, а й цілого крокодила, – чоловік обережно взяв за лікоть дружину й повів на широку веранду.

На довжелезному через увесь будинок бальконі прогулювалось кілька закоханих парочок. Софія сперлась на широкі перила й глибоко вдихнула на повні груди повітря.