Анна Хома - Львів. Пані. Панянки (збірка)

«А може, й справді щось примарилось?» – уже сама засумнівалась. Жінка всміхнулась і подивилася в небо, дашком долоньки ховаючись від сонячних промінців. Ціла зграя метеликів високо-високо на лазуровому фоні покружляла над містом у якомусь дивному грайливому танку й полетіла собі геть. Зачаровано дивилась їм услід, милуючись гармонією живої кольорової хмаринки.

Жан обіймав свою кохану дружину із-за спини, цілував у шию та гладив долоньками через її животик свого ще ненародженого нащадка. А Софі тим часом дивилася в небо й усміхалась. Уже давно звик, що його дружина не така, як усі. І навіть тепер, стоячи в його обіймах, подумки, мабуть, зараз мандрує десь у літаку часів Екзюпері на якийсь ще не розвіданий та не уславлений у хроніці мальовничий острів з недоторканою людським прогресом природньою красою. Ох, уже ця Софі… Люба Софі…

Тріумфальні львівські відчити завершились, і подружжя Яблонських-Уден вирішило відправитись у Карпати. Подалі від людей і поближче до природи. Після надмірного шуму й гамору їм обом шалено захотілось усамітнитись. Кохання в Карпатах – особлива поетика. Звісно, не для всіх. Та коли це твоя земля, твоя автентична енергетика, твій незримо вписаний на скрижалях пам’яті генетичний код, тоді відбувається магія. Вона заколисує, бо по-материнськи з любов’ю пеленає у гармонію цілющої благости. Вона живить і зміцнює, бо по-батьківськи з відвагою дарує відчуття цілковитої безпеки. П’янке повітря тут вдихається навіть через шкіру, грайливо розвіває волосся та по-дитячому пустотливо лоскоче ніздрі. Сонце в Карпатах випромінює тільки першородну міць. А гори, ріка, ліси… Про них можна писати й писати. І ніколи ці розповіді не будуть повними й завершеними, тому що можуть безконечно жити своїм особливим утаємниченим життям у сповільнених часом бувальщинах старожилів, стрімких переказах сучасних очевидців та емоційних враженнях завжди причарованих дивом туристів.

Вони лежали на вкритому картатим гуцульським коцом сіні й любувались зоряним небом та містичною повнею. Зовсім поруч поховались у темінь мальовничі гірські пейзажі. Натомість простір ще дужче сповнився звуками. Недалеко дзюрчала бистра ріка, захлинаючись у дзвінких нотах власного водограю. Пташки ще не позасинали й ніжно виспівували акапельні арії, зовсім не дослухаючись одне до одного. Це був найблагіший час мрій, ніжних обіймів та солодких цілунків. Радість переповнювала Софію так бурхливо, що виливалась через вінця й наповнювала увесь довколишній світ безумовною любов’ю. Нею хотілось невпинно ділитись, бо втримати у собі клекіт мажорно-ліричних емоцій ставало дедалі важче. Таки ось де він – справжнісінький рай. Під рідним небом в обіймах коханого.

– Ось поглянь, Софі, – Іванко перервав солодку мовчанку мрій, – зоря падає.

– А онде друга летить слідом за нею.

– Це, мабуть, ти і я. Десь там у другому паралельному світі. Бо ми завжди разом.

– А казав, що реаліст, – жінка засміялась і носиком занурилась у ямку між плечем та шиєю чоловіка. Вдихнула й затримала в собі. Як же вона мліла від запаху його тіла. Такого рідного.

– Я загадав бажання, – продовжив чоловік, пригортаючи до себе свою любов.

– Яке?

– Тільки на вушко.

Софія підставила своє вушко до уст чоловіка й моментально вся перетворилась на суцільний слух.

– Хочу, щоб твоє кохання до мене було вічним, – тихенько прошепотів він.

Чи може бути щось приємніше для щасливої закоханої жінки? Поцілувала в губи свого Жана й пообіцяла, що завжди кохатиме тільки його, аж поки не помре. Потім перевернулась на спину і вкотре задивилась на зорі. А раптом ще будуть падати? Тоді й вона щось загадає. Закохані мовчки лежали перед екраном велетенського Всесвіту, задивляючись у видиму оку незвідану царину неосяжної глибокої тайни. Ні одна зоря більш не впала. У мріях та роздумах Софія заснула просто неба прямо на плечі свого Жана.