Анна Хома - Львів. Пані. Панянки (збірка)

Велика зграя метеликів, як райдужна хмара, здійнялась у небо, зробила почесне коло наді Львовом і відправилась далеко-далеко за обрій. Полетіла з ними й мандрівна літавка назустріч новим почуттям у пошуках своєї червоної рути, яка цвіте раз на рік у величних і завше казкових Карпатах. Вона знову була по-справжньому щасливою, адже повернулась нарешті додому і попереду неї стрімголов бігло її нове втілення завдовжки в шалену подорож. Життя занадто коротке, аби зволікати…

Потяг Варшава – Львів прийшов вчасно. На вулиці пахло шміром [94] Мастило, шмаровидло. і вранішньою кавою. Люди метушилися на пероні: валізи, великі пакунки і навіть маленький йоркшир на руках у якоїсь дівчини… Було тепло, але свіжо, легкий вітерець сором’язливо зізнавався, що нещодавно прогнав із цього закутка неба дощ. Сонце несміло просувало свої прозорі жовті війки крізь шпаринки склепінчастого покриття вокзалу на сходи Двірцевої площі. Півстоліття тому снувала люкс-торпеда автомотриса, єдиний тоді сучасний швидкісний потяг. Був більше схожий на автобус… Незліченна кількість автівок стовбичили тут уже з самого ранку: сигналили, пхалися одна поперед одну, наче були з мармуляди. Водії злилися, розмахували руками, декотрі, поспішаючи, просто посеред руху зупиняли свої агрегати і виштовхували валізи подорожників та їх самих на головний вхід.

Вона всміхнулася. Закурила тонку коричневого кольору цигарку. Все так, як і тоді, як сто літ тому. Хоча вона ще не до кінця в тому впевнена. Здається, тоді аж стільки люду не було.

– Зосю, візьми мою торебку, прошу, – вона звернулася до своєї супутниці, витягла з сумочки рукавички.

У всій її постаті відчувалася шляхетність і витонченість. Рухи були неквапними і плавними, незважаючи на похилий вік. Акуратна зачіска з сивого, красиво вкладеного волосся виступала з-за країв капелюшка. Її компаньйонка, на противагу їй, молода рубенсівська жінка з великими руками і важкою ходою легко закинула на валізи ще й постійний жіночий аксесуар вагою певно у десять кіля, судячи за звуком, з яким він гепнувся зверху:

– Так, ясно! – відрізала з військовою виправкою.

Їх чекало авто від готелю. Водій, зауваживши непересічну жінку в супроводі, одразу ж вискочив із машини й поспішно допоміг їм сісти, завантаживши перед тим багаж. Пані поволі влаштувалася на переднє сидіння «Шевроле», акуратно поставивши ногу біля ноги у лакових пантофлях на невеликих широких обцасах.

– До готелю, пані Ірено? – поцікавилася про всяк випадок Зося.

– Найперше на Личаків, прошу.

– Але, може, ми би поселилися в готелі? Розставили валізи. Вам потрібно перепочити, поснідати. Врешті-решт спожити ліків. Адже цвинтар нікуди не подінеться, – переконливо доводила молода жінка.

– Ну, добре. Маєте рацію, Зосю, – всміхнулася пані.

Авто плавно рушило з місця, а гостя зачудовано розглядала крізь його вікно старе-нове місто Львів. У її очах, сповнених туги і жалю, читалося здивування і втіха… Місто було знайомим і незнайомим водночас. Двірцева площа, вся порізана парковками для машин та численних автобусів, трохи гнітила кількістю транспорту. Який усюди їхав, тикався, нервово сигналив… Колись мало який автомобіль під’їжджав до вокзалу, переважно фіри та електричний трамвай із причіпним кінним вагоном. Людей теж було значно менше. І простішим був їхній одяг. А ще мова! Зараз звідусіль чулася та, якою тато говорили вдома, якою вчилася бути собою, мелодійно звучала українська.

– Прошу пана, опустіть мені вікно трохи, – із задоволенням попросила мовою свого дитинства. – Дякую! Водій одразу ж виконав її бажання, і вона знову почула гомін вулиці та її квапну розмову. Люди все так само вдягнені здебільшого у сіро-чорного кольору одяг, однак значно добротніший та помітно дорожчий. І це ще тільки вокзал!

Львів дихає фатиновою мрякою і цілує мжичкою. Це її місто! Вона досі любить його вогке дихання з ароматом прілого листя. Світло сучасних ліхтарів, огорнене вельоном із густого туману, злегка нагадує гасові лямпи. Вигадливо скручене жовто-багряне листя витанцьовує фокстрот у парі з вітром «бабиного літа»:

Це її місто! Вона його відчуває досі, хоч почуття ті дивні, наче уві сні. Ось тут, уздовж Алеї Фоха, [95] Вулиця Чернівецька (міжміський вокзал). колись росли листяні дерева, а за кованою огорожею справа стояли невисокі будиночки, а зараз якісь маленькі склепи, кнайпи та тротуари, на яких знову ж повно людей… Усе було те ж саме, на своїх місцях, але геть по-іншому. Авжеж, чому тут дивуватися, адже минуло замалим півстоліття, відколи вона ходила цими вулицями востаннє. Тут вона прожила всю свою юність, у Львові залишилася її найрайдужніша частина життя.