Анна Хома - Львів. Пані. Панянки (збірка)

– Ірусю! То о вісімнадцятій біля входу в фільгармонію, так? – крикнув їй навздогін, коли вона вже перебігала з дівчатами вулицю. – Пам’ята-ай!

– Буду-буду! А потім – на дансинг, – і весело розсипалася сміхом на всю Краківську площу, [97] Ринок Добробут. де вони мали намір сісти на автобус до Брюхович.

– Але вже йому крутиш голову, Ірцю! – підморгнула подруга.

– Я?! Та де там! Ми просто гармонійно співпрацюємо. Ми партнери, – удавано байдуже відповідала худорлява русявка.

– Ну, добре! Не хочеш казати – не кажи. Нам все одно це видно. Правда, Любцю? – не наполягала подруга.

Ірина не брехала. Просто не хотіла таємничити у свої щасливі стосунки нікого третього. Їй здавалося, що може ненароком забруднити той їхній один на двох із Богданом світ, який витворився наче з нічого, а насправді з великої любові, першої любові до музики. І від того їхнє надбудоване кохання було таким певним і зцементованим цією стихією, завороженим і прозорим, наче гірський кришталь. Її думки м’яко обвивали його образ і слова, що він їй говорив, п’янили розум і солодко каламутили душу. Там було місце лише для нього. Тож ніхто інший не мав права туди навіть зазирати, аби своїм непевним оком не наврочити це щастя.

І хто би міг подумати, що слова однієї з його пісень стануть такими співзвучними їхнім життєвим колізіям:

Та Богдан був не просто музикантом, юристом, але й щирим поборником української державності. У це Ірина не втручалася. В юності вважала цей аспект життя не в силах і владі творчої інтелігенції, співачки і жінки. Свідомо уникала таких речей. Уникала розмов на такі теми, їх єднала інша стихія, потужніша і більш близька та зрозуміла їй.

Пригадалося їй, як багато вони виступали разом із «Ябцьом». То ще було до «Тео-джазу», який зробив її відомою по всьому Радянському Союзу. А поки Черче, Трускавець, музичні вечори і карнавали у Львові. Бонді там був і швець, і митець. Він писав пісні, грав на акордеоні, на піаніно. Унікальний і неповторний. Тоді ніхто з них не підозрював, що він справедливо стане батьком перших естрадних українських ліричних пісень. Танго, фокстрот, джаз, усі найновіші і наймодніші музичні віяння, що докотилися до Львова.

– Іренко, треба подумати про те, щоб їздити з концертами не тільки тут. А рухатися значно дальше, – якось, обійнявши, прошепотів їй на вушко.

Чорна, оксамитова темрява неба хитро позирала на них крізь дірочки сяйливих зірок. Прохолода чіпала за босі ніжки у відкритих пантофлях і не давала повністю зануритись у мрії. Раптом розвиднілося – з-за завіси хмар випірнув місяць. Іра всміхнулася і сказала:

– Ой, та ж куди їхати, Бонді? До Америки, може? То я зовсім не проти! То дуже цікаво… хоча і тут є де гастролювати і розвивати сучасну музику.

– Своє треба розвивати, ти права. А в Америці, там і без нас не бракує талантів. Одна Елла Фітцджеральд чого вартує. Там особливе виконання, негритянське, часами брутальне. А ти тут особлива. З глибокою українською ліричністю, розумінням цього краю, його неповторності й краси могла б зайняти по праву належне місце на сцені. Треба думати, як рухатися далі, треба поговорити з Ябком серйозно!

– Дякую, Бонді! Ти такий милий. З тобою хоч за небокрай, – вірила кожному його слову, хотіла чути про спільні плани і мрії, про спільне життя. Але і боялася таких думок…

Бонді пригорнув її міцніше, дивився своїм глибоким, сповненим бажання поглядом просто у вічі… Десь глухо лунав фокстрот «Ти з любови собі не жартуй», спокусливо закликаючи. Там у кабаретовій салі на невеличкій сцені, але ліпше сказати підвищенні, уже півгодини віддувався за усіх сам Яблонський і Кос… Бонді, певно, спеціально попросив їх себе хоч кілька хвилин не турбувати.

– Йдемо до танцю! – гукнула і потягнула його за руку досередини.

Його, так ніжно і романтично налаштованого, трохи спантеличив її несподіваний вибрик, помітила це. Але не в силі опиратися її темпераменту й характеру, він подався за нею.