Анна Хома - Львів. Пані. Панянки (збірка)

Душу роздирало на клапті. Тільки тепер, в останні дні суперечок і непорозумінь, почала відчувати, наскільки близьким і рідним був він для неї. Скільки тепла й любові до нього таїлося в її серці, наскільки прикипіла до нього її душа. У якій зараз потемніло і пекло вогнем невблаганного розпачу та незворотності. Хотілося плакати, ридати! І ані сльозинки не вичавлювалося з її очей. Тоді вона лиш зрозуміла, що відтепер має вирішувати усе сама. Завжди. І не давати волі почуттям. Мислити тільки раціонально. Тільки так могла тепер орієнтуватись у цьому швидкозмінному воєнному світі.

На дворі лило так, наче хтось прострелив небесне склепіння з великої гармати. І час по часі далі провадив канонаду важкою артилерією. У відповідь скалилися хмари і реготали, зловісно реготали. Ірена хоч і мала загартований пластунський характер, та усе ж надривна рана і пустка, що утворилися в тім місці, де вона берегла їхню з Богданом магію, пекуче боліла і творила якесь незбагненне провалля. Сіла на підвіконня вікна кімнати, яке виходило на площу Ринок. Вода заливала ряди і ляди, на яких ще вранці було повно сільського краму, метушився базарний люд, галасували продавці, снували покупці, просто цікаві перехожі… А зараз стихія злизала увесь той мотлох і залишки, що завше накопичувалися наприкінці дня. Бруківка, покрита водою, наче ожеледдю, вилискувала під спалахами блискавки. У час одного такого розряду, який бахнув десь зовсім поруч, вона відскочила від вікна, зачепивши фіранку і вазон. Горщик упав на старий, рипучий та порепаний паркет і тріснув навпіл, переламавши квітучу рожеву пеларгонію. Вона враз запахкотіла на всю кімнату моцним солодкаво-терпким ароматом втрати і болю. Ірена встала навколішки, збираючи уламки, і врешті-решт заплакала. Ридала надривно і довго, рвучи собі усю душу…

А вночі їй наснилися жахи: вона опинилася раптом посеред пустелі в оточенні різноманітних жуків, скорпіонів та іншої нечисті, від якої аж мерехтіло в очах. Вони усі кудись повзли і пхалися, від того робилося моторошно й огидно. І їх ставало все більше й більше, аж вони почали застувати слабке сяйво місяця, налазячи один на одного й утворюючи кургани. Ірина бігла, не тямлячи себе, оминаючи їх, як тільки могла. Її душила страшенна, пекельна задуха і страх, якого вона не знала – страх болючої смерті і божевілля. Вона яскраво відчувала, що збожеволіє, якщо не звільниться від цього сну у сні. І поволі задихалася та помирала. Раптом невідомо відкіля крізь той осклизлий чорний рій прорізався промінь сонця, і гади один за одним вигоряли, зникаючи. У тому прорізі з’явився вершник у латах і простягнув їй міцну руку. Тієї ж миті вона відчула себе на коні, позаду воїна, на вершині зеленого пагорба, біля підніжжя якого червоніли калюжі крові… І прокинулася спітніла й перелякана. Більше тієї ночі вона не зімкнула повік.

Зловила себе на думці, що не знає цього міста. Тобто це наче і був той самий Львів з його давніми будівлями, подекуди перемежованими якимись новими спорудами чи скверами, але не впізнавала його духу, настрою. Поляків і євреїв було тут не видко і не чути. Хоча ні, коли прогулювалася вздовж вулиці Кохановскєго, [98] Вулиця Левицького. то зауважила, як дві літні пані, певно її віку, попідручки спацерували, зупиняючись біля стихійних сільських продавчинь, і питали про ціни польською:

– День добрий, дві сестрички Вонзолевські! Вишли-сь те на шпацер обидві? – гукнула до них одна жіночка з бурячками-морквою і сиром та молоком. – Ходіт-но до мене, я вам шось повім!

Потім зауважила жіночку в теплому светрику, що сиділа у напіввідчиненому вікні невисокого першого поверху й вела повільну бесіду з якоюсь зі своїх знайомих, що поверталася з базару, судячи з повних краму торб.

Наче і те місто, але вже не відчувала його, почувалася наче вві сні. Наче повернулась у часи своєї молодості і готова, і знає, що має робити, але не та атмосфера довкола, не той настрій, нікого вже нема, усі пішли у засвіти.

Батьків нема, Нестора Нижанківського нема, давніх друзів… Бонді похований тут, у Стрию, там само, де і вуйцьо. Але не хотілося їхати до них, досить було відвідин могили тата й мами, близьких родичів і гнітючих спогадів про складний час війни…

Востаннє бачилася з Богданом у Лондоні. Тоді вже помер її чоловік, Владислав Андерс. Ця зустріч була такою ніжною, теплою, радісною… Але тієї легкої райдужної аури любові у ній уже не було, лише наче відчутний подих колишньої весни і сонця пролинув поміж ними й розвіявся у повітрі. Вони багато говорили, згадували щасливі, безтурботні роки, друзів. Кос залишився у Союзі і творив далі, хоча і був під пильним оком КДБ. Яблонський емігрував, так само, як і Бонді, як вона. Під час розмови зрозуміла, як сильно страждає він за Україною, як тужить, як думками лише там. І його поволі вбиває те, що не зможе вже ніколи туди повернутися. Приїхав у Канаду, але з України ніколи не виїжджав. Писав і далі пісні, їх виконували різні співвітчизники-емігранти, серед яких і славетна Квітка Цісик. І тут же запропонував Ірені записати кілька пісень. Після цього вона чітко усвідомила й відчула, що поміж ними зосталася лише вона, любов до музики. Музика далі пронизувала їхні серця, і це єднання не зникло, не розвіялося, а й далі звучало і грало мелодію спогадів та легкого суму за усім минулим. За роками, що не забулися, кожен із них привносив свою дещицю пам’яті, сповнених дружнього тепла і втіхи. І здавалося, наче вони тепер живуть у різних світах, кожен на своїй планеті, та гармонійне звучання Всесвіту єднатиме їх назавжди невидимим променем. Та й це минуло. Вони з Богданом попрощалися ще на початку сімдесятих, поставили тоді крапку, записавши кілька пісень у студії Норберта.