Анна Хома - Львів. Пані. Панянки (збірка)

Березень у Кракові видався ніяким, денна хляпа майже щовечора переходила у сніжицю, і можна було легко впасти на підмерзлих хідниках, особливо в такому стані, як вони.

Софія мовчки посторонилася, пропускаючи чоловіків до помешкання. Ті встали на порозі, голосно ойкнули і дружно закричали на два голоси:

– Ой порадь мені, коню, де ми будем ніч ночувати!..

– Тихо, діти сплять, – шикнула на них, заводячи їх досередини і прислухаючись, чи не чутно нічого з дитячих спалень.

– Де ми будем ніч ночувати… – упав до шепоту тенор.

– Хто нам буде постіль слати… – пробурмотів слідом за ним баритон.

– Хутко знімайте верхній одяг і проходьте до вітальні, я зараз чогось гарячого винесу.

Коли вона з’явилася у вітальні з чайною тацею в руках, чоловіки голосним шепотом сперечалися про доробок Сенкевича і його вплив на європейську літературу.

Молодший і нижчий ростом весь час затинався й ніяковів, але не міг змиритися, що Сенкевич «гімна вартий», а старший і моцніший явно осідлав свого улюбленого коника і злазити з нього не скоро збирався.

Зранку гість, ніяковіючи й затинаючись перед господинею, так само як напередодні перед господарем, незліченну кількість раз вибачився, розкланявся і вже майже вийшов за поріг, аж раптом розвернувся, припав до її руки на довгу хвилину…

– Василю… – зітхнула і погладила його по голові.

Коли за ним зачинилися двері, Софія зайшла до спальні і присіла на ліжку перед чоловіком, який лежав із мокрим рушником на чолі.

– Нащо ти споюєш його, Вацлаве?

– Хто, я? Я, між іншим, відзначав нашу з тобою нострифікацію. [64] Нострифікація – процедура визнання іноземних документів про освіту. Нарешті ці пихаті сенатори зрозуміли цінність наших швейцарських дипломів! Пом’янеш моє слово: держава, світлі уми якої вимушені шукати роботу поза її кордонами, довго не проіснує. Я покинув очільництво лабораторією у самого Ейсгорта, і що мені сказали у цьому вашому Кракові? Що мене сюди ніхто не звав!

– У твоєму Кракові… А гроші йому чом знову позичив?

– Це, по-твоєму, злочин? Завдяки мені його ім’я відоме по всій Європі! Хто переклав його польською, хто написав п’ять блискучих статей у модних польських журналах про нього і про його творчість? Та якби не я, нігди не вийшла б його «Синя книжечка». І, до речі, де він її писав? У тебе в Сторожинці…

– Він покинув університет.

– Через мене? Ні, дорога моя, він сам казав, що з тією медициною вийшло… як то він казав?…

– …«діло без пуття».

– От-от. Я – меценат, моя дорога, і за свою працю не маю жодної сатисфакції! Ні, брешу, Василь за це вчить мене ваших пісень.

– Ти – колекціонер, любий. Хочеш, щоб довкола тебе оберталися талановиті люди, прив’язуєш їх до себе і плетеш із них собі мотузки.

– Ну що ти таке кажеш? – Вацлав відкидає рушник, сідає і бере її лице в долоні. – Ти перепрацювалася. Захистити докторську, а між тим народити двох дітей – це могла здійснити тільки ти, – він усміхається і повільно проводить рукою по її щоці, по чолу, по вустах… – Як там у ваших газетах писали: «Це перший доктор з-поміж українського жіноцтва, а навіть це перший доктор-жінка в бувшій Австрії. Під цим оглядом випередила вона жінокпольок і жінок інших народів Австрії». А Стефаник які мені вчора оди тобі співав! Що ти випростала йому хребет, навчила любити русинів і правду в собі… Дивись, – покивав він пальцем, – я подумаю, що наш новеліст закохався у тебе, моя дорога Софі. Але я його розумію, як можна в тебе не закохатися? Все, вирішено: до біса той Краків, збираємося і їдемо до Карлсбадену! Курорт нам не завадить, ще й практику там із тобою розпочнемо…

– Я б хотіла до Львова…

– І до Львова ще встигнемо.

І він цілує її. І в цю мить вона чує, як у помешканні прокидаються діти.

Софія натягує довгі замшеві рукавички до ліктів, поправляє бузковий капелюшок, поля якого загнуті донизу і затіняють лице, а колір відповідає кольору клітинок, манжет і комірця її оксамитового костюма, бере свій ридикюль-муфту і всміхається, побачивши, що до почекальні заходить директор Народної Лічниці, чоловік імпозантний, із невеликим черевцем і сивиною у волоссі, поважний і шанований у Львові та за його межами доктор усіх лікарських наук. Вбраний у темно-сіру візитку, смугасті штани на кант, білий кабат і білосніжну сорочку з високим комірцем та темною краваткою, пан директор кладе свого циліндра на психу, [65] Трюмо. неспішно наближається до неї, мрійливо підкручує свого вуса…