Анна Хома - Львів. Пані. Панянки (збірка)

…Ректор Львівського університету, до якого Софія проб’ється на прийом, буде непохитний: вона може стати тільки вільною слухачкою лекцій, і то за домовленістю з викладачами. І не більше.

В Австро-Угорщині жінок до університетів не приймали!

І весна одразу блякне, і старий Львів винувато заглядає в очі, наче завинив він, а не люди…

У старовинній аудиторії Цюріхського університету, лави якої амфітеатром оточують викладацьку кафедру, порожньо, тільки студентка медицини Софія Окуневська забарилася перед виходом, зосереджено розглядаючи на стіні макет великого і малого кіл кровообігу.

До аудиторії заходить група незнайомих студентів. Жарти, сміх… побачивши її, стишуються, звучать здивовані вигуки й вітання. Жінок тут небагато. Вона відповідає німецькою і вже при виході чує краєм вуха польську:

– Гарненька панянка, невже до цього всього ще й розумна?

– Дуже розумна! – гостро зривається їй з язика, поки вона, підхопивши спідницю-«дзвіночок» своєї велюрової з тугим ліфом, високим коміром і буфами на рукавах сукенки, намагається відчинити собі двері.

Але він встигає першим.

– Перепрошую, що посмів засумніватися, – і тримає перед нею ці кляті двері відчиненими на очах решти.

Софія гнівно піднімає голову, щоб поставити насмішника на місце. Їй не вперше. Жінка в університеті – річ кумедна для багатьох чоловіків!

Але чоловік, що стоїть перед нею – у модних брунатних піджаку й жилеті та світлих штанях, з темно-червоним пластроном поверх високого комірця і гостроносими черевиками – і не думає насміхатися.

Серйозні очі, на дні яких спалахують іскри незрозумілого їй вогню, дивляться на неї не згори вниз, а як рівня на рівну, пряма постава наче промовляє, що її власник добре знає собі ціну, а коротко стрижене волосся й густі акуратні вуса свідчать, що він стежить не тільки за науковими віяннями, а й за собою.

Усе це миттю проноситься в її думках, поки вона, коротко кивнувши, залишає аудиторію, у якій раптом робиться душно і тісно її думкам та почуттям.

…З бастіону «Цур Кац» відкривається грандіозна панорама Цюріха, за яким виблискує Цюріхське озеро, оточене підніжжям Альп, ідеально гладеньке серед золотаво-багряних берегів.

Софія приходить в університетський ботанічний сад не вперше.

За три роки навчання її давня любов до рослин не поменшала, їй хочеться торкнутися кожного листочка, вдихнути запах кожної квітки, притулитися до стовбурів дерев і загубитися посеред цієї краси бодай на мить.

Він чекає на неї біля пальмової оранжереї – павільйону з металу та скла. Впадають в очі його молодість, впевненість і вогонь у очах.

– Моє шанування красивій і – цілковито переконаний, розумній студентці нашого університету, – без тіні насмішки схиляє темноволосу голову у поклоні. – На жаль, не знаю вашого імені, але чомусь я був переконаний, що зустріну вас тут. Чи дозволите мені супроводжувати вас у цьому прекрасному саду, і чи матиму я щастя заслужити ваше прощення? Дозвольте відрекомендуватися, Вацлав Морачевський – поціновувач краси, науки та мистецтва, і ці три богині – я переконаний – знайшли прихисток у вашій душі.

– Що ви знаєте про мою душу? – несподівано для себе виклично відповідає йому Софія. – От ви тричі промовили слово «переконаний», наче ніколи не впадаєте в сумніви, але ж тим, хто прагне до науки, без здатності сумніватися, мабуть, не варто туди йти!

Він завмирає, кліпаючи очима, а тоді набирає в груди повітря і…

– Друзі так і кажуть, що мій гонор мене погубить. – І додає з широкою усмішкою: – Звісно, тільки ті друзі, яким я дозволяю таке казати.

Цюріхський ботанічний сад стає улюбленим місцем їхніх зустрічей.

Він катає її на човні прекрасною річкою Ліммат, яка несе свої води через усе старовинне місто, між будинками і попід мостами.

Вона грає йому на роялі.

– П’ять років назад я спробувала себе у письменництві. Майбутнє моє було невідомим, боротьба з чиновниками від освіти виснажила мене, і тут трапилася нагода подати свої твори до альманаху жіночої прози, який видавала моя кузина Наталя. Я сіла і за кілька днів написала оповідання «Пісок, пісок!» про львівського хлопчика-жебрака, кажуть, воно мало успіх. А ще до альманаху взяли мою наукову роботу… не смійтеся, я вже тоді любила науку, це була розвідка про родинну неволю в піснях і обрядах весільних, те, що мене хвилювало, і як виявилося, не лише мене, її й досі обговорюють на жіночих форумах.