Анна Хома - Львів. Пані. Панянки (збірка)

– Ви сьогодні неперевершені, Софіє Атанасієвно.

– Ви теж, Євгене Івановичу.

– Йдете відпочивати?

– Йду, з вашого дозволу, важкий видався день…

– Може, вас провести, Софіє Атанасієвно? Наскільки мені відомо, чоловік ваш у Карлсбадені на курорті відпочиває, чом би й нам не дозволити собі трохи того віддиху?

Софія чинно зітхає, розглядається по боках і… легенько стукає його ридикюлем по плечу.

– Генцьо, а якщо нас хтось почує? Ти уявляєш, які будуть наслідки? Весь Львів пліткуватиме, що пан директор Лічниці, якою опікується сам митрополит, заграє зі своєю кузиною? Ніхто ж не знає, що в тебе просто встрентний характер…

– А думаєш – не пліткують? Про тебе, про мене, про кожного, хто бодай чогось досяг у житті. Я взагалі дивуюсь, як львівські ґаздині ще не кидають тобі під ноги розжарене вугілля. Ще й як пліткують! Як про отих твоїх сусідів. Чомусь нікого не цікавить, що в Галичині смертність дітей і частота вад від пологових травм найвища у Європі! А от історія походеньок молодого красеня-художника до юної дружини його підстаркуватого вчителя – така цікава, що вже рік про неї весь Львів говорить і ще не один рік говоритиме! Чи буде процес сатисфакції гонорової в суді, чи вони просто натовчуть один одному пики? Чи позувала оголеною юна німфа для свого коханця, чи в самій білизні?

Генцьо втомлено прикриває очі долонею.

– Ти зробив неможливе, Генику, ти зумів об’єднати українство Галичини довкола ідеї створення українського шпиталю, – і Софія продекламувала: – «для надання безкоштовної лікарської допомоги вбогим хворим мешканцям Львова та усієї Галичини без різниці віровизнання та національності». У мене на прийомі бувають різні жінки, декому я можу допомогти, декому – ні, але всі в один голос твердять, що якби не цей шпиталь, їм би не було куди податися. А нині ти на всю Галичину оголосив про заснування нашого лікарського товариства, яке буде домагатися утворення Української лікарської палати і видання фахового лікарського часопису нашою мовою. А твоя ідея видати словник української медичної термінології? Я просто зобов’язана долучитися до цієї благородної справи. Ти навіть не уявляєш, яку велику справу робиш!

– Я б нічого не зміг без твоєї підтримки, Софіє Атанасієвно. Недарма наші пацієнти кличуть тебе святою Софією. Дозволь, я проведу тебе, – і він простягає до неї зігнуту в лікті руку.

Софія спирається на неї, і вони виходять із почекальні ординації на сходи, а ними – до виходу.

– Щоб пліткували?

– Щоб заздрили підстаркуватому лікарю, який веде попід руку таку ладну кобіту.

– Ти вже по-львівськи балакаєш… А мені вже сорок п’ять. Господи, як час летить!

– А хто у своїх листах стільки всього писав про Львів, що я хоч-не-хоч, а мусив тут оселитися? І не пасує вам нагадувати мені про мій вік, люба кузино.

– А пам’ятаєш, як?…

– …Як ти ховалася в нашій бібліотеці, а я мусив тебе прикривати перед мамцьою? Звісно, пам’ятаю…

…Вечоріло. Святоюрська гора з митрополичими садами, позолоченими жовтнем, урочисто поглядала на Львів своїм бароковим собором. Давній мурований будинок на її узбіччі, який митрополит офірував Народній Лічниці, дістав нове життя в цьому цілющому, намоленому місці…

Розпрощавшись із братом, Софія рушила вулицею Петра Скарги додому.

З Лічниці до її дому – п’ять хвилин ходу, але Софія звернула на доріжку, яка вела через густі «плантації» дерев і кущів, чередованих із травниками, [66] Травник – газон. повз кляштор Сакре-Кер.

Спогади, які нахлинули після розмови з Геником, потребували трохи часу і дещицю безцільного блукання, щоби знову заховатися в куточках її душі…

Звук поцілунків та пристрасні стогони з-за найближчого дерева повернули Софію на землю. Вона пришвидшила крок, а сполохана пара кинулася навтьоки.

Десь поруч захрипів кінь, і цокіт копит та скрип візка ознаменували дострокове завершення потаємної рантки. [67] Рантка – побачення, зустріч.

Софія посміхнулася, вийшла до кам’яниці, схожої на корабель, і, минаючи її головну браму, помітила, як за нею зникає жіночий силует.

Пройшовши далі до бічної брами в чиншовій частині кам’яниці, Софія ввійшла до під’їзду. Крізь вітражі над сходами пробивалося примарне вечорове світло, роблячи вузькі з крутими закрутами кам’яні сходи дорогою в потойбіччя. Світловий скляний ліхтар на даху, призначений для освітлення сходового маршу, знову не працював.

Війнув протяг, Софія взялася за коване поруччя, і в ту ж секунду хтось учепився їй ззаду у волосся з криком: