Анна Хома - Львів. Пані. Панянки (збірка)

– Чого за мнов шпигуєш, римундо?! [68] Римунда – зла, сварлива жінка. Шпигуй за своїм чоловіком, чи думаєш, жи він там нікого не грає, поки ти тут?!

Софія, не пам’ятаючи себе від несподіванки та болю, вхопилася за пальці, які тягнули її волосся, хриплий голос кричав і кричав щось їй над вухом, чіпкі руки трясли її, аж в очах зарябіло… і раптом все припинилося.

Вона отямилась на сходах, притуленою до стіни, якийсь чоловік бігав довкола, кроплячи її водою – хоч не святою? – потім її взяли попідруки й повели на другий поверх до винайнятої Вацлавом оселі – чому ти не зі мною, тюльпане? – де покоївка з дітьми вже чекали на неї.

Дванадцятилітня Єва дивилася на все це неподобство переляканими очиськами, а на два роки старший Дзідзі мужньо взяв на себе обов’язки глави сім’ї, пропонуючи мамі склянку води, а сестрі – йти грати гами, доки вчителька музики не назвала її нездарою.

Софія нагадала собі, що вона лікар, скомандувала синові забрати сестру до дитячої, чоловікові, який тупцював біля входу, вказала на фотель навпроти себе, а сама з допомогою хатньої робітниці дійшла до лазнички, там вони разом привели трохи в порядок її геть знищену зачіску і промили подряпини на шиї, і вона вийшла до гостя вже самостійно, відправивши Ядзю до дітей.

Гість зірвався з місця, притуливши долоню до грудей, і в його блакитних очах майнула гіркота, яку він проте швидко заховав.

– Пані Софіє…

– Перепрошую, Модесте, що змусила вас чекати.

– Це ви прийміть мої найщиріші вибачення. Михайлина… у неї бувають… нервові зриви, ви ж знаєте. Якщо ви вирішите закликати поліцію, я прийму це, як належить. Ця історія, здається, ніколи не закінчиться…

– Прошу сідати, Модесте.

Художник сів, звісивши світловолосу голову і час від часу нервово посмикуючи свої пшеничні вуса над гладко виголеним підборіддям. Частіше бував у роз’їздах, аніж вдома, а коли жив і творив тут, за стіною, у майстерні палацику Стики, там завжди клубочився тютюновий дим.

Видно, бракувало йому зараз люльки.

– Я вас не затримаю. Останні місяці я тільки й чую, що про цю історію…

Він здригнувся, а його погляд потемнів.

– Так сталося, що ми з вами сусіди, і я дозволю собі бути з вами відвертою. Я не піду на поліцію, а взамін очікую, що ви покладете край цій історії.

– Ви теж вважаєте, що я маю викликати його на дуель?

– Боронь Боже!

Він кинув на неї здивований погляд. Був на років десять молодшим за неї із прекрасною європейською освітою, але всі львівські пліткарі та пліткарки були певні, що то старий дідуган, який розмальовує церкви десь по селах, кинувши молоду дружину напризволяще, і коли на горизонті з’явився молодий перспективний красень-художник, не дивно, що юні серця запалали пристрастю, і ніц з тим не поробиш… Михайлина справді була молодшою за чоловіка років на дванадцять, вони зайняли помешкання з майстернею років два тому, і від з’ясовувань стосунків поміж ними палацик Стики не раз здригався від цоколя до даху.

– Модесте, ви маєте зробити все, щоб ці розмови припинилися, але в жодному разі не давати поживи для нових пліток. Кому ви довіряєте?

– Нікому, – буркнув Модест.

– Подумайте. Це має бути особа поважна і шанована, до слів якої прислухаються люди. До слів якої прислухався б ваш… суперник і зник з вашого життя.

Модест зірвався на рівні ноги. На щоках заходили жовна.

– Юліан… називав себе моїм товаришем й учнем, мав доступ у мій дім, ми разом розписували храми, він казав, що шкіру дав би здерти за мене, а сам!.. Я розірвав з ним усякі стосунки, а ви питаєте, хто б міг… – Модест замовк і прикипів поглядом до неї. Минуло кілька хвилин, поки він заговорив знову, хитаючи головою від здивування. – Як я не подумав?… Митрополит – то справді та людина…

Софія приклала пальця до губ і підвелася, даючи зрозуміти, що розмову завершено. Згадуючи, де вона поклала аспірин, бо голова розколювалася страшенно.

Модест озирнувся на двері дитячої кімнати і вражено пробурмотів:

– Ваш чоловік – найщасливіший з-поміж смертних…

– …Ядвіго, Єво, Дзідзі, ходіть-но сюди! – сплеснула вона руками, коли сусід відкланявся, а вона притисла пальці до скронь, перечікуючи пульсацію болю. – Завтра ми пакуємо речі. Ядзьо, ви можете поїхати з нами, якщо забажаєте. Якщо ні – я завтра вас розрахую.

– Пані з’їжджає? Знайшлис’ти ліпше мєшканє? Далеко стонд?

– У Франценсбадені. Це неподалік Карлсбадена.

І додала, побачивши, як покоївка напружено морщить чоло: